Українське письменство

І далі йдуть кілька фраз, про які докладно сказав т. Хвильовий в останньому листі («Культура і побут», ч. 23) і які, на думку т. Пилипенка, маскують політичні вимоги, «витаскуючи на світ старі заялозені прапори буржуазного демократизму».

Мушу, по-перше, засвідчити т. Пилипенкові, що цілком даремно він посилається на статтю «Більшовика», як на безсторонню репортерську замітку: автор її подає не так мої слова, точно їх фіксуючи, скільки свої міркування з приводу них, свої до них коментарії. Досить того, що слова про «культуру і халтуру» на диспуті 24 травня сказані не були: говорилися вони в іншому зв’язку і за тиждень до диспуту.

По-друге. Виступаючи на диспуті, я Хвильовим ніскільки не прикривався. Мені, розуміється, було дуже приємно, що мої думки спадаються з думками такого чутливого письменника, як Хвильовий, але виступав я все-таки від свого власного імені. Про Хвильового в своїй промові я, правда, говорив, але говорив, опонуючи т. Ю. Меженкові. Т. Меженко висловився в тому розумінні, що стаття про «Сатану в бочці» ллє воду на млин безоглядного приймання Європи, а я хотів показати, що в цій статті немає нічого, що б давало право на такий висновок. Де ж тут «прикривання» Хвильовим?

Третє. Говорячи про небезпечність нашого літературного протекціонізму (і посилаючись при тому на Бухаріна), — я зовсім не переносив питання в площу політичних вимог чи політичних позицій. Сковорода колись говорив, що коли б він відчув, що його покликання бити турків, він би зараз же причепив собі шаблю до боку. Смію запевнити т. Пилипенка, що коли б я мав охоту зробитися політичним працівником, я давно б уже став на цей шлях. І наші з т. Пилипенком стежки де-небудь в цій царині уже б перестрілись… На диспуті ж моя промова оберталася вся в літературній площині, — в цьому можна легко пересвідчитися з стенограми. І, гадаю, навіть метод читання між рядками не дасть тут нічого.