Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Іванові Іллічу було доручено навантажити в Нижньому на буксирний пароплав ящики з спорядженням та дві гармати і доставити їх у Царицин. Знову, як цього літа, як багато літ тому, він плив по лінивій, неосяжно могутній пустельній Волзі. Низенький коричневий буксир ляпав колесами по безвітряній воді. Попереду завжди виднівся берег, наче там і кінчалася ріка;— за широким поворотом відкривалась нова далечінь, глибока і ясна під осіннім сонцем. В ці місяці Волга була очищена від білих, проте пароплав тримався дальше від берегів, де над кручами розлягалось потемнілими зрубами велике село, або на лисому бугрі крізь золоте листя виднілась дзвіничка, звідки зручно різонути з кулемета.
Десять балтійських моряків теревенили на кормі біля гармати. Там же звичайно часом лежав на боку й Іван Ілліч, — то охаючи й обмираючи, то до сліз регочучи з їх балачок. Він був простим, довірливим слухачем, а морякові іншого й не треба: тільки дивись йому в рот.
Щоденно наймолодший з моряків, комсомолець Шаригін, високий і ставний, ішов до суднового дзвона й бив аврал: «Усі наверх!» Моряки сідали кружка, з люка вилазив машиніст, старичок, який втратив у час революції, кажуть, чималі гроші; висувався до пояса з люка кочегар, сварливий, озлоблений чоловік; з камбуза, витираючи руки, з’являлася жінка-кок. Шаригін сідав на скручений канат, самовпевненим голосом починав просвітительну бесіду. Бувши молодим, він не встиг багато прочитати, але встиг зрозуміти головне. Під матроською шапочкою носив він темні кучері, були у нього світлі гарні очі, і тільки напсував ніс — маленький, сторчаком, здавалось, ніби він потрапив зовсім з іншої організації.
Завдання його було не легке. Моряки розуміли революцію, як людц, давно відірвані від свого господарства, від злиденної сохи, від рибальського човна на Помор’ї. Пройшли вони тяжку флотську службу; коли настав час — викинули офіцерів за борт і піднесли прапор всесвітньої революції. Світ вони бачили, оббігали його. Це була річ широка, зрозуміла морській душі. Раніш усе майно моряка було в сундучку. Тепер немає і сундучка, тепер господарство моряка — твинтівка, кулементна стрічка та весь світ… Якби зараз були часи Степана Разіна, — кожен би з них, загнувши на вухо шапку з червоним верхом, пішов би на весь розмах душі вільно гуляти по неосяжних просторах, залишаючи позад себе заграву аж до неба… «Гей, царські, боярські холопи, горе-нещастя, голота п’яна, діли землю, діли золото, — все твоє, живи!..» Пролетарська революція зажадала від них програми складнішої, зажадала обмеження розмаху почуттів.
— Революція, товариші, це — наука, — самовпевненим голосом говорив їм Шаригін. — Хоч би ти був наймудріший — не збагнеш її, і ти завжди зробиш помилку. А що таке помилка? Краще ти батька з матір’ю заріж: помилка приведе тебе до буржуазної точки зору, як мишу в пастку, — влетів і сиди, гризи хвоста, всі твої заслуги закреслені, і ти — ворог…
Моряки нічого не могли заперечити, — без науки й корабля не поведеш, не то що впоратися з отакою контрреволюцією. Хіба хто-небудь, охопивши татуїрованими могутніми руками коліно, запитував:
— Добре, ти ось на що дай відповідь: без таланту й печі в лазні не змуруєш, без таланту тісто у жінки не зійде. Потрібно це?
Шаригін відповідав:
— Бачите, товариші, куди загинає Латугін? Талант — і це річ нам властива, це річ небезпечна. Вона може людину призвести до буржуазного анархізму, до індивідуалізму…
— О, пішов верзти, — безнадійно махав на нього рукою Латугін. — Ти спочатку ці слова розжуй та проковтни, та до вітру ними сходи, тоді і вживай…
А кочегар сердито хрипів із люка:
— Талант, талант! Нігті насандалить, штани — кльошем, на шиї ланцюжки… Бачили вашого брата… Талант!
Тоді серед моряків здіймався гамір. Кочегар, прохрипівши про те, що «вам би років з десять попріти коло кочегарки», од гріха зникав у машинному відділі. Шаригін спокійнісінько вгамовував хвилю, що грізно здіймалась. «Справді, — говорив він, — є серед нас такі товариші з насандаленими нігтями, але це покидьки. Вони добром не скінчать. Є також заражені есерами. Але вся маса моряків самовіддано віддала себе революції. Про талант треба забути, його треба підпорядкувати. Гуляти будемо опісля, хто живий залишиться. Я особисто — не сподіваюсь…»