Ходіння по муках

— Чому були в степу в розташуванні військ?

Очі його пильно дивились не куди-небудь, а прямо в їх очі. Від цього погляду Даша раптом знемогла, прошепотіла сухими губами:

— Він розкаже. Можна — я сяду?

Вона сіла, тримаючись за краї лави, і дивилась на вогник, що плавав у черепку. Кузьма Кузьмич, прицмокуючи, переступаючи з ноги на ногу, почав розказувати про те, як він підібрав у степу Дарію Дмитрівну і як вони йшли до Дону, розмовляючи переважно про високі матерії. Про цю сторону їх подорожі він заговорив докладно, захлинаючись, поспішаючи, щоб його не перебили. Але командири за столом сиділи, як дві брили.

— Велике діло, громадяни командири, мислити великими категоріями. Що хочу сказати? Спасибі революції за те, що одірвала нас від мізерних дрібниць. Богорівна істота, людина, призначена для здійснення високих завдань, — як Орфей струнами ліри оживляти каміння і вгамовувати шаленість дикої природи, — людина ця при чадному каганці ялозила кредитки й розум, як би спритніше ошукати сусіда… Спасибі вам, — розбили убоге життя, хай йому нелегко тикнеться… Ялозити більше було нічого, хочеш не хочеш — перебудовуйся на високі теми… На доказ моєї щирості — от… (Він витягнув торбинку з сіллю). Ось єдина моя власність, більше мені нічого не треба, решту або випрошу, або вкраду. Але, громадяни командири, хочу з вами посперечатись… Боретесь ви заради щастя людського, а про людину часто забуваєте, вона у вас пропадає між рядками. Не відривайте революції від людини, не робіть з неї умоглядної філософії, бо філософія — дим: набувши дивного вигляду, він зникає… Ось чим пояснюється моє співчуття до долі цієї жінки: в ній я перегортаю захоплюючу і поетичну повість, як, власне, і в кожній людині, якщо підійти до неї з цікавістю, з жадобою… Адже це всесвіт ходить перед вами в драній бекеші і в шкарбанах.

— Хитро закручено, — пустивши димок, сказав командир полку.

— Ану, покажіть документи, — слідом за ним сказав ротний. Взявши у Кузьми Кузьмича і Даші паспорти, він присунув каганець і низько нахилився, слинячи палець, обережно перегортаючи паспортні книжки. Командир полку зрідка важко зітхав, посмоктуючи обгорілу люльку, яка диміла у нього під вусами вже п’ятий рік війни.

— Хто ваш батько? — спитав ротний у Даші.

— Лікар Булавін.

— Це що ж, не міністр колишнього самарського уряду?

— Так.

Ротний глянув на командира полку і подав йому Дашин паспорт. Хмурячись, спитав у Кузьми Кузьмича:

— Ви, що ж, самі — з жереб’ячого товариства.

Кузьма Кузьмич, ніби давно чекаючи на це запитання, з захопленням зачовгав шкарбанами:

— Двічі був вигнаний з семінарії — за споганення страви і за складання вільнодумних куплетів. Батько мій, саратовський благочинний, двічі батьківською рукою спускав мені шкуру з спини. Дальший послужний список доданий при паспорті…