Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Каральний загін ротмістра Немєшаєва навів у станиці порядок, настановив отамана, навантажив кілька підвід печеним хлібом, салом і деяким реквізованим барахлом і пішов. Цілий день у станиці було тихо, — не топили в печах, не випускали скотини. А вночі зайнялось кілька іногородніх дворів, в тому числі запалав Онисин двір.
Сусіди побоялись гасити пожежу, бо коли показався перший вогонь на краю станиці, туди поскакало кілька козаків і було чути постріли. Онисине подвір’я згоріло дотла. Тільки вранці сусіди нагадалися: а де ж її діти? Діти Онисі, Петрик і Ганька, що сиділи до ночі в кізяковій скирті, і корова, вівці, птиця — згоріло все.
Добрі люди забрали Онисю, що стогнала в нестямі біля отаманового ганку, поклали у себе і виходили її. Коли через кілька тижнів вона прийшла до пам’яті, — розказали їй про дітей. В станиці Онисі робити було більше нічого, — так вона і сказала добрим людям. Була вже осінь. Від чоловіка — ніяких звісток. Жити їй не хотілось. Вона пішла — від станиці до станиці, жебраючи попід вікнами. Добралась до залізниці й потрапила нарешті в Астрахань, де її взяли на пароплав коком, тому що в минулий рейс кок зійшов на берег і не повернувся.
Таку пригоду в своєму житті розповіла Онися Назарова.
— Спасибі вам, товариші, — сказала вона, — взнайте моє горе, спасибі вам…
Втерла фартухом очі й пішла в камбуз. Моряки, обхопивши жилавими руками коліна, нахмурившись, довго ще мовчали. Іван Ілліч одійшов і ліг осторонь. Стримуючи зітхання, думав: «От, зустрічаєш людину і проходиш мимо байдуже, а вона перед тобою, як ціле царство в димучих руїнах…»
Потроху від вражень розповіді цієї жінки він перейшов до своїх жалів, — їх він глибоко ховав від усіх, від самого себе в першу чергу. Мало у нього було надії коли-небудь ще раз зустрітися з Дашею. Правда, людина живуча, ні один звір не витерпить таких ран, таких злигоднів. Але ж простір який! Де тепер шукати Дашу в потоку мільйонів, що ринули на схід. Старий дурень, лікар Булавін, чого доброго, ще майне з нею за кордон.
Похитуючи головою, зітхаючи від жалю, він згадував Дашине замилування душевним комфортом, елегантністю, її холоднувату палкість, як кипіння крижаного вина. «Не під силу їй було, не під силу… Вирощена в теплиці, і — на от тобі — повіяв отакий світовий протяг… Бідна, бідна. Тоді в Пітері, як померла дитина, відмовлялась жити, — згасала в холодних сутінках…»
Про те, що сталося з нею після Пітера, Іван Ілліч знав тільки з поспіхом прочитаного її листа. Безперечно, Даша багато пережила після Пітера, багато чого зрозуміла… З якою пристрастю тоді, рятуючи його від шпигів, потягла до вікна. «Вірна буду тобі до смерті, втікай, втікай…» Запах її тонкого русявого волосся, коли припала до нього, Іван Ілліч не забув і ніколи не забуде. Дивна, чудна, над усе любима жінка… «Ну, що ж, на тому і скінчимо з своїми спогадами…»
Погода почала псуватися. Волга потемніла, з півноч; знялися валами невеселі, холодні хмари, засвистав вітер у тросах низенької щогли. Не пришвартовуючись, пропливли Камишин, глухий дерев’яний городок з голими садками на пагорбах. Зараз же за Камишином починався Царицинський фронт.
III
Насичені холодом хмари повзли над Царицином, вітер зривав куряву, вихрами обгортав дерев’яні будиночки, — вони тісно і сяк-так — то задом до річки, то передом — разом з нужниками й заводами купчились на сипких кручах. Іван Ілліч пробирався вгору крутою вулицею, де брукове каміння було вивернуте дощовими потоками. На набережній, на рипучих пристанях і тут, у місті, не видно було ні душі. І тільки на майдані, де крізь пил проступала сіра споруда кафедрального собору, він зустрів озброєний загін. Одягнені в хто що мав, ішли молоді й літні, люто відвертаючись од вітру.
Попереду виступала худа сердита стара жінка в червоноармійському картузі і так само, як і всі, з гвинтівкою через плече. Коли вона порівнялась, Іван Ілліч запитав у неї, де знаходиться штаб. Стара жінка сердито скоса глянула на нього, не відповіла, і весь загін поквапливо пройшов, оповився курявою.
Івану Іллічу треба було з’явитися в штаб армії, рапортувати про прибуття пароплава з вогнеприпасами і передати накладну. Але чорт його знає, де шукати цей штаб! Позабивані магазини, нежилі вікна та вивіски, що грюкали залізом і готові були от-от зірватися. Раптом Іван Ілліч налетів на якогось військового з перев’язаною рукою — той болісно потягнув повітря крізь зуби і пошепки вилаявся. Іван Ілліч, попросивши пробачення, спитав його про те саме. І аж тоді побачив, що перед ним Сапожков, Сергій Сергійович, його колишній командир полку.