Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Не слухаючи його, ротний скоса глянув на Дашу:
— Тяжка ваша справа… Доведеться вам розказати всю правду. — Він скривився і закректав, перегортаючи паспорт. — Це ще, можливо, вас виручить. Так, тяжка справа.
Даша мовчки дивилась на нього розширеними очима. Тоді Горпина, що стояла коло дверей, сказала з упертістю:
— Іване, їй можна вірити, я з нею говорила…
Ротний, піднявши великого носа, втупився очима в Горпину. Командир полку усміхнувся. Кузьма Кузьмич часто-часто закивав червоним, веселим обличчям. Ротний проказав повільно:
— Це — де ми, на посиденьках? (Кучеряві вуси командира полку застрибали, очі примружились). Червоноармієць Чебрець, на якій підставі встряєте в допит?..
Горпина аж задихала від злості; коли б не було тут командира полку, вона б не довго думала, відповіла б ротному, як жінка на перелазі… Але він пробасив:
— Червоноармієць Чебрець, вийди за двері.
Горпина тільки блиснула темними очима, стукнула прикладом, стиснувши губи, вийшла з хати. Ротний, сопучи, став діставати з кишені тютюн.
— Так, значить, і тут встигли, агітували?..
Похиливши голову, Даша відповіла:
— Я прошу мені вірити. Якщо не вірите, мені нічого й говорити. Мій батько, Булавін, ваш ворог, він і мій ворог… Він хотів мене стратити, я втекла з Самари…
Ротний розвів великими руками перед каганцем.
— Громадянко, як же вам вірити, ви ж байки розказуєте.
Тоді командир полку вийняв люльку з рота, обтер її об рукав і сказав солідно:
— Не гарячись, Гора, вона, може, діло говорить… Ваше прізвище Телєгіна? (Даша — ледве чутно: «Так».) Ім’я по батькові Ьашого чоловіка пам’ятаєте?
— Іван Ілліч.
— Штабс-капітан царської служби?
— Здається… так…
— Був ротним командиром в Одинадцятій червоній армії?
— Ви його знаєте?
Даша кинулась до стола, щоки її залив рум’янець; тільки що сиділа зів’яла, мертва, — розцвіла:
— Я бачила Івана востаннє, коли він під пострілами втікав по дахах… Ось як це було…
— А ви. сядьте, заспокойтесь, — сказав командир полку. — Знаю Іва» а Ілліча, разом були на германській війні, разом втекли з полону. Мельшин моє прізвище, Петро Миколайович, може, він вам згадував коли-небудь? І в Червоній Армії його добре знають. — Він обернувся до ротного: — Жінка твоя правильніше за тебе цей горіх розкусила. — І до Даші: — Відпочинете, завтра поговоримо. Ви тут можете влаштуватися. Вийдете в сіни, там буде кухня. Спіть спокійно.
Даша і за нею Кузьма Кузьмич, — якого командири наче перестали помічати, — увійшли через сіни в тепло натоплену порожню кухню. Кузьма Кузьмич порадив Даші вилізти на піч: «Кісточки погрієте, в одну ніч за тиждень виспитесь. Дайте-но, я вас, серденько, підсаджу…»
Даша насилу вилізла на піч, розмотала хустку, підклала її під щоку, укрилась пальтом, підібгала ноги. Тут було хороше, пахло теплими цеглинами, хлібним димком. Цвірчав цвіркун, незмінний пожилець. Він і не давав Даші заснути вмить: сон тільки плівкою покривав її, цвіркун — цвір, цвір — прострочував її сон сірою ниткою….
То їй уявлялось, що стукає метроном, вона сидить за роялем, заклякла й опустила руки. Від дожидання серце тривожно б’ється, але не кроки любимого, найдорожчого — знову чути цвірчання цвіркуна, — строчить і строчить…
«Який спокій, який спокій, — повторював у ній голос… — Повернулась на батьківщину, бідна Дашо… Але ти ж ніколи не знала батьківщини, Дашо, Дашо… Ах, не заважайте мені… Ну, звичайно, це диригент стукає кістяною паличкою, зараз залунає музика…» І знову — цвір, цвір…
Кузьма Кузьмич примостився на лаві під піччю і теж не міг зразу заснути, — прицмокував, бурмотів:
— Повірили, повірили… Прості серцем… На їх місці я б так скоро не повірив, — чому? Сам себе не знаєш, людина темна… Повірили — сильні люди завжди прості… В цьому їх сила. Тепер уже нам паспорт даний, — повірили. Еге ж, вам потрібна тямуща людина? Революції вона потрібна? Потрібна… От вам — я… Даріє Дмитрівно… Я питаю — революції потрібна тямуща людина?..
II
Іван Ілліч Телєгін після воєнних операцій під Самарою дістав нове призначення.
Десята червона армія в серпневих боях під Царицином витратила і без того мізерне бойове спорядження. На запитання й вимоги — постачати Царицину все необхідне перед неминучим новим наступом Донської армії, Вища військова рада республіки відповідала дуже повільно й неохоче. Але в Москві сидів бойовий товариш командарма Ворошилова, посланий туди з спеціальним завданням — підштовхувати і пробивати незрозумілу повільність і писарську тяганину постачальних установ Вищої військової ради. Йому вдалося підкидати дещо для Царицинського фронту.