Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Крім цілковитої відірваності від життя, безцільна поквапливість, розбещеність — один з пороків нашої інтелігенції, Даріє Дмитрівно… Ви коли-небудь спостерігали, як ходять люди вільної професіїякий-небудь ліберал дріботить цапиними ніжками від нетерплячки, немов його пече… Куди, чого?
Цей нестерпний чоловік все говорив і говорив, вихвалявся.
— Ні, треба йти, звичайно, ходімо, — сказала Даша, з усієї сили затягаючи плетену хустку на шиї. Кузьма Кузьмич допитливо глянув на неї. В цей час у непроглядній тіні яру блиснуло кілька спалахів і прокотилися постріли…
Як тільки пролунали перші постріли, ожив безлюдний степ, над яким уже змикалась у далеких хмарах щілина заходу. Даша, тримаючись за кінці хустки, навіть не встигла схопитись. Кузьма Кузьмич поквапливо почав затоптувати вогнище, але вітер дужче підхопив і погнав іскри. Вони освітили вершників, що мчали вскачки. Нагинаючись до грив, вони хльостали коней і втікали від пострілів з яру.
Все промчало, і все затихло. Тільки боязко билося Дашине серце. З яру щось почали кричати, — і зараз же посунули звідти озброєні люди. Вони рухались обережно, розтягнувшись по степу. Найближчий завернув до вогнища, крикнув ламким молодим голосом: «Ей, хто такі?» Кузьма Кузьмич підняв руки над головою, з готовністю розчепіривши пальці. Підійшов юнак у солдатській шинелі: «Ви що тут робите?» Чорноброве обличчя його, готове наважитись на все в одну мить, оберталося до цих людей коло вогнища. «Розвідники? Білі?» І не дожидаючи, він штовхнув Кузьму Кузьмича прикладом. «Давай, давай, розкажеш по дорозі…»
— Та ми, власне…
— Що, власне! Не бачиш, що ми в бою!..
Кузьма Кузьмич, не протестуючи більше, пішов разом з Дашею під конвоєм. Довелося майже бігти, так швидко посувався загін. Зовсім уже в темряві підійшли до солом’яних покрівель, де коло ставочка фиркали коні серед розпряжених возів. Якийсь чоловік спинив загін окриком. Бійці оточили його, заговорили:
— Відступили. Не можна нічого зробити. Натискають, гади, з флангів… Отут зовсім недалеко в балочці — напоролися на роз’їзд.
— Накивали п’ятами, молодці, — насмішкувато сказав той, кого обступили бійці. — Де ваш командир?
— Де командир? Ей, командир, Іване!.. Іди швидше, командуючий полком кличе, — залунали голоси. З темряви з’явився високий сутулуватий чоловік:
— Все гаразд, товаришу командир полку, втрат нема.
— Розвести пости, вистав охорону, бійців нагодувати, світла не засвічувати, опісля зайдеш до хати.
Люди розійшлися. Хутір немовби спорожнів, тільки було чути неголосну команду й вигуки вартових у темряві. Потім і ці голоси затихли. Вітер шелестів соломою на покрівлі, підвивав у голому гіллі верби на березі ставочка. До Даші й Кузьми Кузьмича підійшов той самий молодий червоноармієць. При світлі зірок, що розгорілися над хутором, його обличчя було худорляве, бліде, з чорними бровами. Придивляючись, Даша подумала, що це — дівчина… «Ідіть за мною, — суворо сказав він і повів їх до хати. — Заждіть у сінях, сядьте тут на щонебудь».
Він відчинив і зачинив за собою двері. За ними чути було, як бубонів грубувато низьким голосом командир загону. Це тривало так довго й одноманітно, що Даша прихилилась головою до плеча Кузьми Кузьмича. «Нічого, викрутимось», — шепнув він. Двері знову відчинились, і червоноармієць, намацавши рукою їх обох, повторив: «Ідіть за мною». Він вивів їх на двір і, озираючись куди б заперти полонених, вказав на низеньку комірчину, придавлену солом’яною покрівлею. На ній були зірвані двері. Даша і Кузьма Кузьмич зайшли всередину, Червоноармієць сів на високому порозі, не випускаючи гвинтівки. В комірчині пахло борошном і мишами. Даша сказала з тихим розпачем:
— Можна сісти поруч з вами? Я боюсь мишей.
Він неохоче посунувся, і вона сіла поруч на порозі. Червоноармієць раптом позіхнув солодко, по-дитячому, скоса глянув на Дашу:
— Значить — розвідники?
— Слухайте, товаришу, — Кузьма Кузьмич з темряви підсунувся до нього, — дозвольте вам пояснити…
— Потім розкажеш.
— Ми ж мирні жителі, ми втекли.
— Еге, мирні… Як це так — мирні? Де це ви мир знайшли?
Даша, притулившись потилицею до одвірка, дивлячись на чорноброве гарне обличчя цієї людини, з тонким обрисом трохи піднятого носа, маленького припухлого рота, ніжного підборіддя, несподівано спитала: