Ходіння по муках

— Ну, щиро, — це ви облиште… В цей час Червона Армія підійшла до Самари… Уряд утік, — дуже було гидко… Батько зажадав, щоб я їхала з ним. Була у нас тоді розмова, — виявили себе в усій красі — він і я… Батько послав за стражниками: «Будеш, люба моя, повішена!» Звичайно, ніхто не з’явився, всі вже повтікали… Батько з одним портфелем вискочив на вулицю, а я у вікно докрикувала йому останні слова… Жодної людини не можна так ненавидіти, як батька! Ну, а потім — з головою в хустку, — на диван і ревти! І на цьому відрізане все моє минуле життя…

Так вони йшли степом мимо збуджених громадянською війною сіл і станиць, майже не зустрічаючись з людьми і не знаючи, що в цих місцях розгортались криваві події: сімдесятип’ятитисячна армія всевеликого війська Донського після серпневих невдач вдруге йшла на оточення Царицина.

Підворушуючи в попелі картоплю, Кузьма Кузьмич говорив:

— Якщо ви дуже стомились, Даріє Дмитрівно, можна цю ніч перепочити, над нами не капає. Тільки стійбище вибрали невдале. Вітрець з яру нам спати не дасть.

Краще поплентаємось помаленьку під зірками. Який же гарний світ! — Він підняв хитре червоне обличчя, наче перевіряв: чи все в порядку в небесному господарстві? — Хіба це не чудо з чудес, серденько: ось повзуть дві комашки по всесвіту, допитливим розумом спостерігаючи зміни явищ, одне дивніше за одне, роблячи висновки, які ні до чого нас не зобов’язують, заспокоюючи голод і спрагу, не неволячи своєї совісті… Ні, не поспішайте швидше скінчити подорож.

Він вийняв з кишені торбинку з сіллю, покидав на долоні картоплю, дмухнув на пальці, розламав її і подав Даші.

— Я прочитав силу-силенну книжок, і цей вантаж лежав у мені без ніякої системи. Революція визволила мене з монастирської тюрми і не дуже ласкаво жбурнула в життя. В посвідці про особу, виданій мені одною дуже розумною людиною — саратовським начальником районної міліції, у якого я просидів тижнів зо два під арештом, — проставлено ним власноручно: професія — паразит, освіта — лженаукова, переконання — безпринципний. І от, Даріє Дмитрівно, коли я опинився лише з одною торбинкою солі в кишені, абсолютно вільний, я зрозумів, що за чудо життя. Непотрібні знання, що захаращували мою пам’ять, почали відсіватися, і багато з них стали корисними навіть як мінова вартість… Наприклад, вивчення людської долоні, або хіромантія, — цій науці, тільки їй, я завдячую постійним поповненням мого соляного запасу.

Даша не слухала його. Чи тому, що вітер бездомною тугою тоненько посвистував у стеблах пшениці, їй дуже хотілось плакати, і вона все відверталася, дивлячись на тьмяний захід сонця. Безнадія огортала її від того безмежного простору, по якому треба було пройти, шукаючи Івана Ілліча, шукаючи Катю, шукаючи саму себе. Мабуть, в колишні часи Даша знайшла б навіть втіху, болісно жаліючи себе, таку безпорадну, маленьку, покинуту в холодному степу… Ні, ні!.. Взявши у Кузьми Кузьмича картоплину, вона жувала її, ковтаючи разом з слізьми… Згадувала слова з Катаного листа, одержаного ще тоді, в Петрограді: «Минуле загинуло, загинуло назавжди, Дашо».