Ходіння по муках

Кузьма Кузьмич так, приблизно, міркував, ступаючи поряд з Дашею в той бік, звідки з зеленіючого світанку повівав пахучий дим з печі: «Ви мало того, що налякані, ви, красуне моя, нещасні, як мені здається. Я ж, незважаючи на численні злигодні, ніколи не знав ні нещастя, ні — тим більше — нудьги… Був попом, за вільнодумство розстрижений і ув’язнений в монастир. І от, блукаю «меж двор», як в давнину говорили. Якщо людині для щастя потрібна неодмінно тепла постіль, та тиха лампа, та за спиною ще поличка з книжками, — така людина не зазнає щастя… Для такої воно завжди — завтра, а в один нещасний день немає ні завтра, ні постельки. Для такої — вічне ох та ах… От, я йду по степу, ніздрі мої чують запах печеного хліба, — значить, десь на тім боці хутір, почуємо скоро, як загавкають собаки. Боже мій! Бачиш, як займається світанок! Поруч — супутник в ангельському образі, який стогне, пориває мене на милосердність, на бажання тупотіти копитами. Хто ж я? — найщасливіша людина. Торбинка з сіллю завжди у мене в кишені. Картоплю завжди потягну з городу. Що далі? — різноманітний світ, де сутичка пристрастей… Багато, багато я, Даріє Дмитрівно, міркував про долю нашої інтелігенції. Не російське все це, маю вам сказати… От і звіяло її вітром, от і — ох та ах! — порожнє місце… А я, розстрига, йду заіграшки і довго ще маю намір бешкетувати…»

Без нього Даша пропала б. А він не розгублювався ні в яких випадках. Коли на сході сонця вони доплентались до хутора, що стояв у голому степу без єдиного деревця, з спорожнілою кінською оборою, з обгорілим дахом глинобитного двору, — їх зустрів біля колодязя сивий злий козак з берданкою. Поблискуючи з-під нахмурених брів шалено світлими очима, закричав: «Ідіть геть!» Кузьма Кузьмич швиденько обплутав цього старика: «Знайшов поживу, дідусю, ах, ах, земле рідна!.. Втікаємо день і ніч від революції, поприставали, язик від спраги порепався, зроби ласку — застрель, все одно йти нікуди».

Виявилось, що старик не страшний і навіть слізливий. Сини його були мобілізовані в корпус Мамонтова, дві невістки пішли з хутора в станицю. Землі він тепер не орав. Проходили червоні — мобілізували коня. Проходили білі — мобілізували домашню птицю. От він і сидить один на хуторі, з окрайцем прозеленілого хліба, та тре торішній тютюн…

Тут відпочили і проти ночі пішли далі, тримаючи напрямок на Царицин, звідки найлегше було пробратися на південь. Ішли вночі, вдень спали, — найчастіше в торішніх ожередах. Населених місць Кузьма Кузьмич уникав. Дивлячись одного разу з крейдяного горба на станицю, що розкинула привільно білі хати по обидва боки довгого ставу, він говорив:

— В масі людина в наш час може бути небезпечна, особливо для тих, хто сам не знає, чого хоче. Незрозуміло це і підозріло: не знати, чого хотіти. Руська людина гаряча, Даріє Дмитрівно, самовпевнена і сил своїх не розраховує. Дайте їй завдання, — здається, над силу, але велике завдання, — за'це в ноги поклониться… А ви спуститесь у станицю, з вами заговорять допитливо. Що ви їм скажете? — інтелігентка! Що у вас ніщо не вирішено, так-таки ніщо: ні по одному параграфу.