Ходіння по муках

В містах у той час мало давалося світла, цілі квартали стояли темними. І от мешканці заможних квартир з жахом побачили, як розжарювалися червонуваті волосинки електричних лампочок… Загони озброєних робітників пішли по цих передсмертно освітлених будинках.

Вісімнадцятий рік кінчався, промчавши диким ураганом над Росією. Темна була вода в осінніх хмурних хмарах. Фронт був всюди — і на далекій Півночі, і на Волзі під Казанню, і на Нижній Волзі під Царицином, і на Північному Кавказі, і по границях німецької окупації. На тисячі верст тягнулися окопи, окопи, окопи. Насувалася осінь, вона не веселила серця бійців, і багато з них, поглядаючи на хмари, що повзли з півночі, думали про свої села, де вітер задирав солому на покрівлях, кропивою заростали подвір’я і гнила картопля на городах. А війні й кінця не видно. Попереду — непроглядні ночі та стародавня лучина по рідних хатах, де ждуть не діждуться батьків і синів та слухають розповіді про такі страшні діла, що діти починають плакати на печі.

У відповідь на осінній смуток Центральний Комітет партії, після того як республіка впоралася з заколотами, мобілізував у Москві, в Петрограді, в Іваново-Вознесенську найбільш стійких комунарів і послав їх в армію. Поїзди з комунарами йшли до фронтів, ламаючи по дорозі вільний чи невільний саботаж залізничників. Суворий режим терору проник в армію. З розтріпаних загонів формувалися полки, підпорядковані єдиній волі Реввійськради. Відвага і доблесть стали обов’язком кожного. Полохливість була прирівняна до зради. І от, червоний фронт перейшов у наступ. Коротким ударом була взята Казань, а за нею і Самара. Білогвардійські загони втікали з жахом перед червоним терором. Під Царицином, де членом Реввійськради Десятої армії сидів Сталін, розгорталась величезна і кривава битва з білокозачою армією отамана Краснова, якого забезпечував і підганяв німецький головний штаб…