Крига. Частини І–ІІ

Я жив у цьому місті, але місто жило поза мною. Наші кровоносні системи не поєднувалися, і не перехрещувалися наші думки. Так живуть поруч, один на одному — паразити й жертви. Але хто тут на кому паразитує? Певною вказівкою може бути поведінка лютих: вони гніздяться серед найбільших людських скупчень.

Неподалік від Каліського двірця я купив хліба, ковбаси, слоїк журу й сушених слив. Учора каварняний жебрак — нині сливе багатій; учора один із вічних варшавських студентів, з перспективою наступних тисячі вечорів, проведених за горілкою, цигарками й картами, на шляху до ранньої старости, увінчаної більш-менш романтичною смертю від сухот чи пранців, — а сьогодні… хто? А я ж бо вже понад рік, відколи померла матір, тільки й чекав нагоди, чекав грошей, — щоб утекти. Подалі з цього міста, подалі від цих людей, подалі від мене в цьому місті. Яким же благословенням є для нас незнайомці: я скажу їм, що я безневинний молодий учитель математики, пригноблюваний русифікаторами з Конґресівки, й ним для них буду, й одразу ж стану ним для самого себе. Бенедикт Ґерославський зійде з мене, як вилиняла шкура зі змії, адже тільки так ми можемо відродитися ще в цьому житті, повторно народитися на цьому світі. Яке ж то благословення — незнайомі, чужі!

Отож, Капська провінція, антиподи, Західна Індія, може Константинополь. Тисячу рублів — вистачить.

Ковбасу одразу ж занюхала блудна дворняга — вона обгавкувала мене від фільтрувальної станції до артилерійських казарм. А біля самих воріт мене вхопив якийсь сухотний коротун у шапці залізничника; я вирвався, ховаючи покупки за пазуху. Сухотник махав папером, хрипко кашляючи. Я вже хотів було гукнути сторожа Валентія, коли незнайомець вгамувався; притискаючи руку до грудей, він дихав неглибоко, ритмічно киваючи головою, наче справді ковтав повітря, пара видобувалася з його уст короткими періодами. Тоді я помітив, що в нього немає лівого вуха, під шапкою залишився червоний рубець й опухлий клаптик плоті. Найімовірніше, обморожений.