Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Ще десять кроків... Уперсь у вируючу вогнисту філігрань, тоді спробував перейти через неї... Тіло моє зросив рясний піт, але його відразу ж змила вода.
Ситуація стала критичною, дуже критичною, здавалося, вода в залі ожила й бурхливі потоки от-от винесуть мене за межі Лабіринту. Я боровся, пручавсь як міг. Якесь незбагненне чуття підказувало мені, що зійти з Лабіринту, не подолавши його до кінця, означає неминучу смерть. Не смів відірвати очей від світла перед собою, щоб побачити, скільки я вже пройшов і скільки шляху ще треба подолати.
Натиск води послабшав, і ще якась частинка пам'яті повернулася до мене — пам'ять про те, як я був принцом Амбера... Однак не скажу вам ані слова про ці спогади — вони цілковито мої, і вам нема ніякого діла до них. Там було все: жорстокість і порок, і знайомі з дитинства розкішний палацу Амбері та зелене знамено батька нашого, Оберона[33], із зображенням єдинорога, що стояв дибки, повернутий праворуч.
Рендом колись проходив через Лабіринт. Навіть Дейдра проходила. А отже, і я, Корвін, пройду через нього, хоч би як він опирався мені.
Я вийшов з вогняної філіграні та пішов уздовж Великої Кривої. І тут на мене обвалилися ті сили, які формують усесвіт, щоб уподібнити мене до себе.
І все ж я мав суттєву перевагу над тими, кому доводилося ступати на шлях Лабіринту. Адже знав, що вже проходив його, отже, мав подолати і зараз. Це давало змогу з легшим серцем дивитися на ті невимовні страхи, які згущалися наді мною чорними хмарами й то відступали, то знову збиралися, заполонюючи мене з подвоєною силою. Я йшов Лабіринтом, пригадуючи все — все те, що було до століть, котрі я провів на Землі, як називалась одна з Тіней; згадував інші місця, в інших Тінях, і часто-густо мої спогади викликали приємні емоції. А одне з отих місць я любив над усе (звісно, після Амбера).
Коли проминув ще три кривих, пряму, тоді зграю стрімких закрутів, у мені прокинулося відчуття того, чого по-справжньому ніколи й не втрачав. Це була моя влада над Тінями, яку усвідомив тільки зараз.
Ще десять вигинів, після котрих мені запаморочилось у голові, ще коротенька дуга, ще пряма лінія — й Остання Запона!
Просування вперед було справжньою мукою. Здавалося, хтось визначив собі за мету збити мене з обраного шляху. Вода довкола мене то була крижана, то починала кипіти. Вона немовби тільки те й робила, що намагалася змити мене, перекинути. Відчайдушно пручаючись, я вперто робив крок за кроком. Іскри доходили мені вже до пояса, до грудей, до плечей... Скакали мені в очі. Я був зусібіч охоплений ними. І ледве-ледве бачив Лабіринт.
Потім — коротка дуга, що закінчувалась у темряві.
Один, два... Останній крок був рівнозначний спробі пройти крізь бетонну стіну.
І я таки пройшов!
Потім повільно обернувся та поглянув на пройдений шлях. Не міг дозволити собі такої розкоші, як упасти навколішки. Я був принц Амбера, і — присягаюся Богом! — ніщо не примусить мене виказати слабкодухість у присутності моїх підданців. Ніщо і ніхто, навіть Лабіринт!
Я повернувся передом туди, де, як мені здавалося, були жінки та Рендом, і недбало помахав їм рукою. А чи добре вони мене бачили, якщо бачили взагалі, це вже запитання не до мене.
А тоді на хвильку застиг і задумався.
Уже знав, яку силу дає Лабіринт. Пройти ним назад буде вкрай легко.
Але ж навіщо стільки клопоту?
Авжеж, колоди карт я при собі не мав, однак і Лабіринт, з його силою, міг прислужитися нічим не гірше...
Вони чекали на мене — мої брат і сестра, а з ними ще Мойра, зі стегнами, як мармурові колони.
Надалі Дейдра зможе подбати про себе сама. Зрештою, життя сестрі ми врятували, а в охоронці їй я не наймався. Рендом пробуде рік у Ребмі, якщо йому не стрельне в голову прийти сюди, до Лабіринту, і, досягнувши центру сили, вшитися на всі чотири вітри. Що стосується Мойри, то приємно було запізнатися з нею; ще, мабуть, колись завітаю до неї, і все таке інше. Заплющивши очі, я схилив голову.
Та ще до того, як зробив це, переді мною промайнула тінь.
Рендом? Іде Лабіринтом? Так чи ні, але він не повинен знати, куди я збираюся йти. І ніхто не має це знати.
Розплющивши очі, я побачив, що стою у центрі такого самого, тільки дзеркально відображеного Лабіринту.
Я закоцюб і з ніг валився від утоми, але це був Амбер — справжня зала, чиїм відбитком була та, з якої я сюди прибув. З Лабіринту я міг перенестися в будь-яку точку Амбера. Аби лише бажання.
От повернутися назад — це буде важче.
Тож я стояв, отямлювавсь і розмірковував.
Якщо Ерік зайняв королівські покої, напевне, знайду його там. Або в тронній залі, що теж імовірно. Але тоді буду змушений сам-один повертатися до Лабіринту і його центру сили, а потім знову йти ним, шукаючи місця, звідки можна втекти.
Я перенісся у відому мені схованку всередині палацу. Малесенька зала, в якій замість вікон були високі оглядові щілини, через котрі всередину проникало вуличне світло. Заблокувавши засувом двері, змахнув пил із дерев'яної лавки під стіною, застелив її плащем і приліг, аби хоч трохи поспати. Якщо хтось спробує дістатися сюди через верх, я почую його завчасу.
І я заснув.
Через деякий час прокинувся. Вставши з лавки, обтрусив від пилу плащ і знову надягнув його. А потім поліз драбиною зі скоб, вмурованих у стіну. Навпроти потрібного мені місця на третьому поверсі помітив позначку.
Я перестрибнув із драбини на маленький майданчик і пошукав у стіні оглядову щілину. Знайшовши її, зазирнув усередину. В бібліотеці було порожньо. Тоді безгучно відчинив відсувну панель і зайшов.
У бібліотеці вразила неймовірна кількість книжок. Я завжди був у захваті від книг. Ретельно оглянувши все, в тому числі стелажі, пішов до кришталевої скрині, де, як любили у нас жартувати, лежало все необхідне для родинного бенкету. Це були чотири колоди родинних карт, і я замислився: як дістати колоду, не привертаючи загальної уваги? Напевне ж там є сигналізація, й у разі тривоги мені навряд чи вдасться скористатися тими картами.
Хвилин через десять мені таки вдалося зробити все як належить. Це було непросто. Потім, з колодою в руках, зручніше вмостивсь у кріслі й почав міркувати.
Карти були такі самі, як у Флори, у них ми всі наче сиділи за склом, а самі вони були холодні на дотик. Але тепер я знав, чому.
Я перемішав їх і взявся розкладати перед собою в належному порядку. Розклавши, став їх читати, і тут з'ясувалося, що всю нашу родину чекають веселі часи. Тоді знову зібрав їх у колоду.
Усі, крім однієї карти.
То була карта із зображенням мого брата Блейза. Я запхав її за пояс, а решту склав у пачечку. Зробивши це все, почав думати про Блейза.
Раптом у замку масивних бібліотечних дверей почувся скрегіт. Що робити? Трохи вивільнивши з піхов меч, я зачаївся. Та про всяк випадок зігнувся, ховаючись за столом.
Непомітно визирнувши, розгледів слугу Діка — він, очевидно, прийшов сюди прибрати, бо саме висипав недопалки з попільничок, випорожнював кошики для сміття та витирав із поличок пил.
Оскільки ховатися від слуги мені нітрохи не личило, я відкрився.
Підвівшись із-за столу, сказав:
— Привіт, Діку! Ти мене пам'ятаєш?
Він сполотнів, як смерть, заклякнувши на місці, а тоді відповів:
33
Оберон — у середньовічному західноєвропейському фольклорі король фей та ельфів, володар чарівної країни. Персонаж французьких героїчних поем з циклу Ґуонна Бордоського (кін. XIII — поч. XIV ст.), герой п'єси «Сон літньої ночі» В. Шекспіра. Згаданий у «Фаусті» Й.-В. Гете.