Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я ступив іще крок.

Повертаючись до...

До мерців. Вони оточували мене зусібіч. Стояв страшенний сморід — бридкий запах гниючої плоті — і я почув виття собаки, якого забивали до смерті. Хмари чорного диму застеляли все небо, а крижаний вітер сипонув на мене дрібні краплі дощу. В горлі дерло від сухості, руки трусились, а голову пекло вогнем. Важко плентаючись, я йшов сам-один, перед очима все пливло у мареві гарячки, що палила мене. Рівчаки при дорозі були завалені відходами, котячим падлом та випорожненнями з нічних посудин. Торохтячи колесами і бренькаючи дзвоником, мимо мене прокотився віз, на який збирали померлих, оббризкавши мене брудною холоднючою водою.

Не знаю, скільки я так блукав, перш ніж мене взяла за руку якась жінка і я побачив у неї на пальці каблучку із зображенням Мертвої голови. Незнайомка привела мене до свого помешкання, де з'ясувала раптом, що в моїх кишенях — ані шеляга; сам я вже белькотів щось незв'язне. Гримаса страху спотворила її ображене обличчя, зігнавши посмішку з яскравих уст, жінка вибігла геть, а я звалився на її ліжко.

Пізніше — через який час, знову ж таки, не пригадую — прийшов кремезний Чорний Деві — господар дівчини, надавав мені ляпасів і звів мене на ноги. Я вхопився за його правий біцепс і повиснув на чоловікові. Й він напівпоніс-напівпотягнув мене до виходу.

Коли усвідомив, що кремезень збирається кинути мене в холоднечу, я, страх як цього не бажаючи, сильно стиснув його руку. Тримався за неї з усіх сил, котрі ще залишалися в мені, та лопотів щось невиразне і благальне.

Потім, крізь піт та сльози, що заливали очі, я побачив, як страшно скорчилося обличчя чоловіка, і почув дикий крик, що вихопився з-за його почорнілих зубів.

Кістка руки кремезня, саме у тому місці, де я стиснув, зламалася.

Він лівицею відштовхнув мене від себе й, скиглячи, впав навколішки. Я сів на підлогу, і мій розум на мить просвітлів.

— Я... залишаюся... тут, — заявив я йому. — Поки мені не покращає. А ти... пішов геть. Повернешся — вб'ю...

— У тебе чума! — закричав він. — Завтра прийдуть забирати твій труп!

Сказавши це, він сплюнув під ноги, тоді звівсь та, хитаючись, як п'яний, вийшов геть.

Я доповз до дверей і застопорив їх засувом. Потім, так само повзком, повернувся до ліжка — й заснув.

Якщо наступного дня хтось приїздив по мій труп, то, боюся, розчарувався. Бо годин, мабуть, за десять після пережитого, серед глупої ночі, прокинувшись у холодному поту, я зрозумів, що лихоманка відступила. Був хоч і слабкий, зате знову при добрій пам'яті.

Стало зрозуміло, що чуму я переміг. Узяв чоловічий плащ, який знайшов у шафі, прихопив трохи грошей із шухляди стола. Тоді ж, у рік чуми, я йшов до Лондона через нічну пітьму, шукаючи щось...

Не мав жодних спогадів ані про те, хто я, ні про те, що робив там.

Так от воно почалося.

Я здолав уже чималий відрізок Лабіринту; з-під ніг безперервно сипались іскри, сягаючи до висоти колін. Утративши орієнтування, не розумів, з якого боку вихід із зали, де стоять зараз Рендом, Дейдра та Мойра. Енергія струміла через мене, і здавалося, що від неї тремтять навіть очі. А потім наче тисячі маленьких голок уп'ялися мені в щоки, зашийком пробіг холодок, і я міцно зціпив зуби, аби вони не цокотіли.

Виявляється, аж ніяк не аварія була причиною моєї амнезії. Часткову втрату пам'яті я пережив ще за часів Єлизавети I[32]. А Флора, мабуть, думала, що аварія повернула мені мої спомини. Вона знала, в якому я був стані. І раптом мене вразив здогад, що Флора для того й залишалася в цій Тіні, яку звали Землею, аби наглядати за мною. Принаймні це було її першочерговим завданням.

Отже, від XVI століття? Цього я вже не міг сказати. Однак докопаюся до суті.

Я швидко ступив ще шість кроків, обігнув петельний вигин і опинився там, де починалася пряма лінія.

Подальший мій шлях пролягав по цій лінії, і з кожним наступним кроком я відчував, як проти мене виростає нова перешкода. Це була Друга Запона.

Один поворот під прямим кутом... другий, третій...

Я був принцом Амбера. І то щира правда. Мав п'ятнадцять братів, шістьох з них уже не було серед живих. Ще в мене було вісім сестер, і дві з них, а може, й чотири, вже також померли. Значна частина нашого життя минала у Тінях або в належних нам світах. Чи може істота, наділена владою над Тінями, бути творцем свого власного світу? Попри весь свій академізм, це філософське запитання чекало на відповідь. І водночас, незалежно від того, як його пояснила б філософія, у практичному сенсі ми могли виступати творцями.

Знову крива лінія в Лабіринті, рухи мої вповільнились, обважніли, й мені починало здаватися, що я йду через клей.

Раз, два, три, чотири... Я підіймав свої охоплені полум'ям чоботи і вкотре опускав їх на долівку.

У скронях пульсувала кров, а серце наче розпускали на волокна.

Амбер!

І тільки-но пригадав Амбер, як рухатися стало знову легше. Амбер був найвеличнішим містом з усіх, які вже існували чи колись існуватимуть. Амбер був і буде завжди, й будь-яке інше місто, хай би коли і хай би де воно виникло, було лише відбитком тіні Амбера у той або інший момент його розвитку. Амбер, Амбер, Амбер... Я тебе пам'ятаю. І ніколи не забуду. І підозрюю, що у глибині душі повсякчасно тебе пам'ятав, дарма, що не одне століття провів у Тіні з назвою Земля, бо нерідко в мої сновидіння вторгалися видива твоїх зелено-золотих шпилів та пологих дахів. Пам'ятаю твої широкі алеї для прогулянок і клумби з квітами — золотими, червоними... Згадую принадність твого повітря, храмів, палаців, ті радості, які ти містив у собі, й містиш, і завжди міститимеш, Амбере, воістину безсмертне місто, чия подоба стала взірцем для решти інших міст на світі; не можу забути тебе, навіть зараз, чи забути той день у Лабіринті Ребми, коли пригадав тебе, перебуваючи у стінах твого відображення, після такого ситного й доречного обіду, після коханини з Мойрою; однак ніщо не зрівняється з тим задоволенням та любов'ю, які відчуваю, згадуючи тебе. І навіть зараз, коли стою та, споглядаючи Двір Хаосу, розповідаю цю історію єдиному слухачеві, котрий, можливо, розповість її ще комусь, а той іще комусь, щоби вона не померла тут разом зі мною, якщо відійду в засвіти; отож, навіть тепер згадую тебе з любов'ю. Я ж був народжений, щоб правити тобою!..