Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Двері моєї каюти рвучко відкриваються. Широкими кроками мій батько заходить досередини, тож я не встигаю заховати пташину. Ясна річ, він тут зовсім не для того, щоб дбайливо вкрити мене ковдрою на ніч.
Я ціпенію, неспроможна поворухнутися.
— Отже, тобі на мої правила наплювати? — наближаючись до мене, ричить батько. — Гадала, я не дізнаюсь, що ти запросто собі виходиш з каюти? А що шпигуєш за моїм екіпажем — думаєш, теж нічого не відаю?
Уявлення не маю, звідки він про це дізнався, — Бріґс не встиг би доповісти, — але всі мої заперечення перетворюються на попіл ще до того, як зринають з вуст.
— Я гадав, ти засвоїла урок і будеш слухатись! — великим пальцем він сильно притискає мій ніс. Біль у голові такий, що мене от-от виверне. — Та бачу, у тебе зовсім немає совісті. Тож дозволь все прояснити до кінця.
Одною рукою він хапає місячну пташку, а другу кладе розкритою долонею мені на обличчя так, що я і дихнути не можу.
— Уяви, що ця пташка — це ти. І ось що з нею може статися, коли я не в настрої!
Одним брутальним потиском він розчавлює тендітне тільце.
Я закриваю очі і стримую ридання, що підступають до горла. Його рука досі на моєму обличчі; він навалюється на мене, поки не упирає спиною в стіну.
— Зарубай собі на носі, хто я — і ніколи навіть не здумай йти проти моєї волі. Затямила, ні?
Бризки його слини долітають до мого обличчя, і я без упину киваю головою.
— Отже, хто я?! — він горланить; його обличчя от-от торкнеться мого.
— Мій батько!
— Хто я?! — його рик дужчає.
— Мій капітан!
— Хто я?!
— Гадюка!
— І мені коритимуться!
Перед тим, як лютим кроком забратися геть, він одним різким ударом впечатує мою голову в стіну. І я знову залишаюся сама.
Я сповзаю вниз — ноги більше не тримають — і зупиняюсь поглядом на пташиному тілі на підлозі.
Ого, як затягнули на мені петлю, це вже занадто. Проте, цей останній удар виявився такий болючий, що мене раптом осяяло. Він прагне стулити мені рота, забороняє лізти в його справи.
Значить, є там щось таке, що варто шукати.
VI
Три тижні потому ми пристаємо до Шостого Острова. Ми часто сюди ходимо, бо це — улюблений Острів мого батька, і на ньому приводять до тями натруджену «Діву». Саме тут безліч затишних бухт, де її кладуть набік і ремонтують або чистять корпус нижче ватерлінії від налиплих раків і водоростей.
А ще його називають Діамантовий Острів, бо левова частка багатств Східних Островів походить із видобутку кристалів в його надрах — саме ці щедроти так ваблять мого батька. Оскільки він збирає коштовні каміння на славу Короля, немає охочих перейти йому дорогу, однак я більше не вірю в те, що Король отримує хоча б половину з того, що ми видобуваємо.
Острів завжди у темряві, і сьогодні — не виняток. Наше прибуття вітає низька стіна хмар, що незадовго до цього присунула із П’ятого, або ж Туманного Острова. Вести судно крізь імлу — справа не з легких, а для більшості — взагалі неможлива. Та хто-хто, а «Діва» знає ці води незгірш за мого батька, тому ми благополучно залишаємо позаду смертоносні скали, що оточують Острів.
Екіпаж веслує до берега на невеличких човнах. Зазвичай я аніскілечки не заздрю, коли вони там висаджуються. Цей Острів — суцільна пастка; кожний його дюйм вкритий надтвердим камінням із невмолимо гострими краями, і спробуй якийсь дурило пройтися по ньому босоніж, то позаду нього зосталися б клапті шкіри.
Однак сьогодні мені таки доведеться витерпіти перебування у цій місцині, бо маю дещо дізнатися, і начхати на батькові надзусилля мене впокорити! Усі ці три тижні кожнісінька моя спроба знайти ключ до розгадки виявлялася до сліз марною. На цьому кораблі таємниці бережуть, як зіницю ока. Сподіваюся, покинувши «Діву», Змії візьмуть їх зі собою, аби лиш подалі від мене. Щоб легше було плисти, я роздягаюся до спідньої білизни, але задля захисту взуваю черевики. У них я виглядаю дуже незграбно, краще вже босоніж, але мені якось не до снаги порізані на скибки підошви. Якщо доведеться, я повинна мати змогу бігти.
Декілька членів команди досі тут, проте я зовсім не хвилююся, чи зможу прослизнути повз них. Жоден із тих, хто покинув борт, не зростали на «Діві», тож і не відають усіх її таємниць так, як я. Тож я прослизаю поміж закутків, мов невидимка, і деруся по її борту вниз.