Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
— Ні, не так. Я по-справжньому нікому ще не розповідав.
— Чому? Це цікаво.
— Бо ще рано. Ще багато чого треба перевірити, багато що втрясти… Адже в нас яка структура: Відділ зірок, Відділ космічної електродинаміки, Відділ міжзоряної матерії та Лабораторія вакууму… Нива досліджень — увесь Всесвіт. У кожного співробітника свій комплекс ідей, своє розуміння призначення вченого, ролі науки про зірки, кожен намагається зробити якнайбільше, це правда, та коли доходить до затвердження планів — біда! З усякого, буквально з усякого напрямку може раптом розвинутись, “відбрунькуватись”, чи що, який-небудь цілком несподіваний, чудесний, практично важливий наслідок. Адже зірки стають нашою далекою і незамінною лабораторією. Минуть, можливо, тисячоліття, перш ніж людина здобуде на Землі змогу створювати такі високі температури й такі тиски, як на далеких зірках. А природа розкриває свої найглибші таємниці, тільки коли на неї дуже впливають, їй і мільйона градусів замало, і те, що відбувається всередині гарячих зір, надовго лишиться загадкою. Хіба ж можна нині, коли ми живемо в такий час, якому наші нащадки заздритимуть так само гостро, як ми в дитинстві заздрили учасникам штурму Зимового палацу чи кіннотникам Котовського, — хіба можна погоджуватись на розрізненість досліджень, хіба можна миритися з суто зовнішніми, випадковими зв’язками між нашими лабораторіями? Працюємо під одним дахом, а часом буваємо дуже далекі один від одного. Ні, я за справжнє повне об’єднання зусиль. І коли кажуть, що я заважаю, то мене просто не розуміють. Я зовсім не хочу сказати: з вашої роботи нічого не вийде, вона не дасть практичного результату, давайте візьмемось за іншу. Такого я і в гадці не маю, це дурниця, але думку треба увесь час скеровувати. Можливо, мене не завжди розуміють…
— А це погано, якщо тебе не розуміють! Як же так, говорити начебто ти вмієш, своє діло знаєш, а тебе не розуміють? Значить, ти щось приховуєш, товаришу Алексєєв, не хочеш усього розповідати. От на тебе й дивляться, як на щось не дуже потрібне.
— Але все ж таки мене обрали, зробили секретарем…
— От-от, це якраз і свідчить, що від тебе чогось чекали, щось бачили в тобі. А ти й не розкрився… Не розкрився! Який пан, такий і жупан, як ти до людей, так і вони до тебе. Стань корисним, необхідним, може, й розстане льодок. Але розкриватися треба вчасно і до кінця. Чи маєш ти “капітал для початку”, чи все ще таке несформоване, що з ним нічого й потикатись між люди?
— Дещо є…
— А людям розповісти ще страшно?
— Можуть не зрозуміти, висміють.
— Тоді кепські твої справи.
— Але я можу підготуватись, і швидко.
— Може, тобі потрібна допомога?
— Надто вже складні питання.
— А якщо їх спростити? Це можливо?
— Ні, ні, що ви! Це такий згусток математики, астрономії, фізики… Такий сплав… Ні, без формул, без обчислень пояснити неможливо.
— Тоді рано ще тобі розкриватись. І не вірю я, що може бути така неймовірна складність у загальному питанні (адже ти прагнеш зробити це питання центральним для досліджень цілого інституту), що людині сторонній, людині середніх здібностей його не зрозуміти. Звичайно, побачити в складному просте справа нелегка, та коли треба, то будеш думати, шукатимеш і знайдеш. І переможеш.
— Мені б комусь розповідати… Розповідати й розповідати, доки сам не збагну.
— Це добрий метод. Розкажи дружині.
— Вона геолог.
— Дома буває рідко? А якщо мені? Розкажи мені, може, я зрозумію.
Алексєєв із сумнівом подивився на мене й відверто знизав плечима.
— Спробую, тільки не ображайтесь, коли…
Днів з десять я чекав на дзвінок, та Алексєєв мовчав. Без особливих вагань я вирішив сам піти до нього. Відшукав його будинок, зійшов на сьомий поверх, і ось я в кабінеті Алексєєва. Маленька така, здається, кутова кімнатка. Книжок багато, здебільшого довідкова література. На столі купка нових журналів, аркушики паперу, покреслені вздовж і впоперек синім олівцем. “Еге, — думаю собі, — та ти, братику, працюєш, не здаєшся…”
Приніс Алексєєв з кухні чайника, і так непомітно, за найпростішими справами, зникла незручність, якась скованість. Важко сказати, про що ми з ним розмовляли, мабуть, про все. І зустрілися ми ще раз, на відкритих партійних зборах інституту.
Збори були, як кажуть, бурхливі. Вразив мене Алексєєв, та не тільки мене, сила цікавих думок, справжніх глибоких ідей, але… але виступати було рано. А по тому з року в рік роботи його лабораторії набували дедалі більшого розмаху. Не знаю, з яких міркувань він відокремився й переїхав працювати в Південноукраїнський філіал Інституту зірок. Тут і чекала на нього ця катастрофа… З рік тому Алексєєв був у мене, говорив про щось дуже важливе, не можу згадати зараз, про що саме.