Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
— Але я не ворожбит! Я бачу перед собою ряд захоплюючих завдань і буду їх розв’язувати, буду, буду!
— Отже, з Алексєєвим аж ніяк неможливо? Що ж, я переговорю з директором, і, якщо керівництво інституту згодиться, що так треба, переведемо Алексєєва в інше місце. Нічого заважати науці!
— Ні, ні! Що ви?! Не треба, — занепокоївся Розумов, — це буде неправильно! йому треба пояснити, чи що… Хай не суне носа не в свої справи! йде робота, вельми напружена робота, а він надто рано, розумієте, рано хоче все мати. Так не буває… Майбутнє все-таки сховане від нас.
— Але ж є випадки наукового передбачення?
— Саме випадки! Тільки випадки! Та апарату на кожен день, методу вгадування чи передбачення, який би підказав нам, що вийде з того чи іншого досліду, ми не маємо. Проте я прийшов до вас в іншій справі, ми відхилились…
— Так, отже Алексєєву треба вказати…
— Я б сказав, порадити, авторитетно порадити!
— Зробимо. Ідіть і працюйте над вашою порожнечею. Тільки не переливайте з пустого…
— З пустого в порожнє! — засміявся Розумов. — Це слушно.
Я провів Розумова до дверей і попередив технічного секретаря, щоб він викликав назавтра Алексєєва з Інституту зірок.
Розумов був вельми вдоволений.
— Правду сказати, я нетерпляче чекав на прихід Алексєєва, — продовжував Топанов. — Який він, що за людина? Те, що Микола Олександрович Розумов не знайшов із ним спільної мови, було для мене загалом зрозуміле. Чого я чекав? Важко сказати. Це була не звичайна цікавість. Я, бачте, сам з перших комсомольців, ну, не зовсім з перших, вступив до комсомолу тільки 1919 року, але з лютого сімнадцятого виконував доручення старших товаришів. Пам’ятаю, добре пам’ятаю той потяг до знань, який охопив нас, комсомольців, по громадянській війні, коли серед багатьох тисяч невідкладних справ, найневідкладніші, найгостріші питання було розв’язано. Стати незалежними в науці, всьому світові довести, що й ми не ликом шиті, — це було зрозуміле й близьке для нас завдання. Як риба, що вирине на мить з води, ковтне бульку повітря й знову пірне вниз, на дно, отак і ми… Хто що встиг схопити, хто робітфак, хто два-три курси, мало кому щастило на більше. Мені, мабуть, просто поталанило. І знову на практичну роботу, а там у повітрі запахло порохом…
І ось має прийти Алексєєв… Я й раніше чував про нього. Народився він 1923 року, мені в сини годився, нам, вірніше, тим, з кого почався комсомол. Ось воно, друге покоління. Не знав Алексєєв ні царя, ні жандарма. Все це тільки посмішку в нього викликало. Вчився, став ученим, легко здобув те, що люди мого покоління брали штурмом, як беруть ворожі шанці. Книжки прочитав такі, про які я тільки чув, тільки в руках тримав, знаючи напевне, що мені їх уже не прочитати. Що для цього потрібні молодість і час, умови, ну, коротше кажучи, те, чого ми не мали. І ось стає такий жовторотий парторгом! Обрали, довірили, не відмовлявся. По виборах забіг до мене один “боязкий”. “Помилочка сталася, — говорить, — помилочка! Обрали, розумієш, хлопчиська на парторга, ну, який з нього парторг, коли в нього голова від формул тріщить! І вченого втратимо, і парторга не матимем… Ой, не матимем… Йому, розумієш, керувати, так би мовити, а він у високих матеріях витатиме, недобре, товаришу Топанов, не те…”
— А час би й нам, — відказую, — про високі матерії не забувати! Літ із двадцять п’ять тому така розмова була б, може, й доречна, але тепер… Космічні ракети, термоядерні керовані реакції… Хіба це не високі матерії? Чому ж наша радянська людина, якій народ дав знання, має сидіти в затінку? Молодий і вчений — два гаразди в ньому.
І ось Алексєєв у мене в кабінеті. “Еге, — думаю собі, — та ти, братику, сивий. У мене, літньої людини, чуб і досі рудуватий, а тебе он як вибілило, бачив, мабуть, як українці ‘ кажуть, смаленого вовка”.
— Скаржаться от на тебе, товаришу Алексєєв, — мовлю, — і дуже скаржаться. “На заваді стає Алексєєв науковій роботі!” — ось як кажуть, ось до чого дійшло! Заважаєш?
— Заважаю.
— Ну, а тих, хто заважає, б’ють.
— Знаю.
— Важко тобі? — запитую.
— Ні, не важко. Не перший рік працюю. Та й мене знають. Хто мене вчив, а кого й я вчив.
— Чував я, що тебе жаліють, кажуть, добрий учений марнується в Алексєєві, не варт було б відривати його від наукової роботи. Як гадаєш?
— А мені себе не жаль.
— І думки маєш? Ідеї різні?
— Голова тріщить, то правда. І свої є, і в товаришів дещо знайдеться…
— І хороші ідеї, потрібні?
— Гадаю, що потрібні.
— А тебе, виходить, не розуміють. Ти ідеї ці несеш, розкриваєш, а на тебе жодної уваги? Так?