Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
— О майбутній кораблебудівнику, — мовив Олексій, — назви мені наймення майбутніх кораблів, що їх збудують за твоїми проектами, щоб ніхто з твоїх друзів на один із них випадково не сів.
— Ти що ж, гадаєш, я зовсім нічого не знаю? Ех, Альошо, скажу тобі, що менше знаю, то більше маю. Та коли б ти знав, що знаю я, то одержував би по картці цілий кілограм хліба на день, а може, й два!
— Ні, він все-таки нахаба! — не витримав Олексій. — Та ти ж не знаєш навіть чому дорівнює інтеграл від “є” в степені “ікс”!
— Інтеграл від “є” в степені “ікс”? — докірливо повторив Василь. — Табличний інтеграл! Яка образа! Ти мені…
— Часу не відволікай, не знаєш, так зізнавайся!
— Я відволікаю. час? — обурився Василько, він не дивився нам у вічі, І на його обличчі було написано, що він про щось напружено думає. — Та знаєш ти, скільки буде? — Василь швидко написав на покресленому аркуші з “димом” досить складний вираз.
— Ось розв’яжи це простеньке диференціальне рівняння, мій друже і брате, а я “сто шістнадцять обертів — і пішов. І пішов!” — Останній вислів було взято з популярної тоді картини “Танкер “Дербент”, і мав він означати нашу повну поразку, а також те, що Василеві ніколи розводити з нами теревені, бо час зайнятися іншими вельми приємними справами, які нас не обходять.
Коли Василь пішов, Олексій уважно подивився на рівняння, що його він лишив, засміявся і, мовивши: “Ач, дідько кучерявий!” — написав зверху відповідь: “є” в степені “ікс”. Сіль Василевого дотепу й полягала в тому, що відповідь на Олексієве запитання він зробив коренем складеного нашвидку рівняння.
А за місяць ми з Олексієм через усе місто проводжали Василька. Його знову забрали в армію. Василь був незвично серйозний, все щось мацав у своєму рюкзаку, та коли важкі чавунні ворота збірного пункту зачинилися за його командою, несподівано ожив, ніби гора звалилася з його плечей. Востаннє він підійшов до паркану, щоб потиснути наші “передні лапи”, і більше ми його ніколи не бачили.
Ця випадкова пригода з Василем лишила глибокий слід в Олексієвій душі. Якимсь дуже важливим, до кінця неусвідомленим прагненням відповідали ці зовні легковажні й необдумані Василеві витівки. І неясні поки що далі відкрилися перед Олексієм. Я з тривогою стежив за ним. Величезна, малозрозуміла для мене робота відбувалася в його мозку. Так, він ходив на лекції і регулярно складав екзамени, і його можна було не питати про результати. Екзамен перетворювався на бесіду з тим чи іншим викладачем, бесіду, яка чимало приємного давала екзаменаторам, завжди повчальну й жваву.
Якось ми домовилися з Олексієм, що після екзамену сходимо в кіно. Я звільнився раніше й, попрохавши дозволу бути присутнім, зайшов до аудиторії, де екзаменувалась група Алексєєва.
Екзамен приймав відомий професор, його ім’я тепер знають у всьому світі. Він, мабуть, чув щось про Алексєєва і дивився на нього, як на захваленого вундеркінда.
Професор запросив Алексєєва до свого столика і щось швидко написав на аркушику паперу. Алексєєв, з хвилину поміркувавши, відповів якимсь докладним посланням. Професор усміхнувся й тричі не написав, а, здавалось, ударив по аркушику пером. Це був якийсь дуже короткий, та, мабуть, складний математичний вираз. Алексєєв просидів над ним годину.
За цей час професор проекзаменував з півдесятка студентів. Скінчивши з цим, він нахилився над Алексєєвим і запитав:
— Ну, як?
— Я розв’язав, — відповів Алексєєв, — здається…
Професор уважно подивився на нього й обережно взяв з його рук аркушик з обчисленнями.
— Мене цікавило, з якого боку ви почнете шукати. Цікавив ваш підхід. Це взагалі ще не розв’язано.
Він перечитував написане Алексєєвим.
— Можете йти, Алексєєв, — голосно промовив професор. — З вашого дозволу, я опублікую цей результат у збірнику “Прикладна механіка й математика”. Дуже красиве розв’язання.
Того дня йшла “Тітка Чарлея”, і біля кінотеатру гула величезна юрба. Матроські безкозирки й пілотки відпускників, хустки й солом’яні капелюхи, ліс напружених рук, у спітнілих долонях — зім’яті гроші. Ми підійшли майже до каси, коли на вантажівці під’їхала команда моряків-підводників. За секунду нас притисли один до одного з такою силою, що нам забило дух, І раптом галас натовпу перекрив дикий Олексіїв крик. Схвильовані й збуджені обличчя здивовано повернулися на цей голос, а Олексій, продовжуючи щось кричати, чіпляючись скарлюченими руками за піджаки й гімнастьорки, на весь зріст простягся на землі.
Його бережно винесли, поклали в саду на лавку. Хтось приніс газованої води.