К7

Коли ми відпочили, поговорили й випили каву, дядько глянув на годинник. Прийшов час збиратися в дорогу. Гаська почала переглядати свої сукенки, що викликало сміх у нас усіх.

— На Місяці нема до кого чепуритися, Гасько! — вигукнув Семен.

— А ви думаєте, що ми, жінки, чепуримось для вас? Самі для себе! І чи на Місяці є хто живий, чи нема, мені це байдуже.

— Не чіпай, Семене, такої тонкої справи, як жіночі одяги. По-перше, не розумієшся на цьому, по-друге, ніколи не переконаєш, а врешті завжди почуєш, що жінка не має в що одягнутися! — ніби поважно промовив дядько.

— А щоб ви знали, що не маю. Ну, на Місяць, а як нам доведеться полетіти на інші планети? Що тоді? У цьому, може, маю вийти до людей, або в цьому, або в цьому?

Вона розкидала сукенки по кімнаті.

Дядькові пощастило втихомирити бурю, і ми всі подалися в ліс.

Ішли з годину. Врешті станули над берегом велетенського яру. Ген на його дні плила широка ріка. Другий берег яру, зарослий пралісом, як і наш, ледве майорів на обрію.

Хоч вид був надзвичайний, ми не спинилися ні на хвилину, щоб порадуватися краєвидом. Кількадесят кроків від прірви ми зупинилися, і дядько відкрив перед нами невеликий отвір у землі. Униз вела металева драбинка.

— Я йду перший, — промовив дядько, — а ти, Паньку, останній. Діру закрию зсередини.

Ми опинилися у великій підземній залі, освітленій неонами. Посередині лежав великий не то літак, не то ракета, не то корабель. Округлий прилад для літання, з металевими гострими берегами і великою овальною кабіною посередині. Крізь прозорі стіни було видно, що кабіна поділялася на кілька кімнат. Одна з них, спереду, вміщала чимало дивних апаратів, інші були, мабуть, для мешкання, магазинів тощо.

На металевому березі апарату великими літерами була виписана його назва: «СОРОКА».

— Чому «Сорока»? — спитав я.

— Як звав, так звав! У поспіху не думали багато. Написали, що прийшло на думку. Ну, влазьте всередину — і з Богом. Скоро буде вечір!

Ми ввійшли всередину. Семен пішов зразу до кабіни навігатора, а дядько призначив кімнати для Гаськи й для мене.

— А як ми виїдемо з цієї підземної зали? — запитала Гаська.

Я теж був цікавий, бо не бачив ніякого виходу.

— Це вже поладнає Семен. Ми були тут цілі місяці, поки все влаштували. Ну, прощайте — і бажаю вам успіху. Я йду нагору.

Ми всі розцілувалися з дядьком. Такого ще не бувало, хоч Семен і Гаська, а навіть я від’їжджали, бувало, на довгі місяці від нього. Але це все-таки не жарти, ми мали покинути наш глоб, нашу Землю.

Дядько вийшов.

Семен пождав хвилину, погасив із своєї кабіни світла в залі і звернувся до нас:

— Приятелі, ми летимо в невідомі простори. Мали б щастя, якби знайшли мінерали з К7 на Місяці. Але в таке не вірю ні я, ні дядько. Нам доведеться відбути далеко важчу подорож. Хочу вам теж сказати, що я ще ні разу не підносився в повітря цим приладом, нашою «Сорокою». Усі проби ми робили тут, у підземеллі. Ви розумієте, що це було конечне для конспірації. Ніякого палива ми не потребуємо, нашу подорож ми відбуваємо при помочі К7, який не тільки анулює притягання Землі чи планет, але має теж відштовхуюче діяння. Справа тільки в докладній регуляції. Прошу вас: пильно слідкуйте за моїм кермуванням «Сорокою», бо хто знає, чи вам не доведеться зайняти моє місце.