К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
— Що можуть нам зробити? — запитала Гаська.
— Всяке може бути, годі передбачити. Але треба бути готовим на все. Перегляньте зброю й усі наші оборонні прилади.
По хвилині додав:
— Поки що міркуймо, як урятуватися, і втішаймося гарним сонячним днем.
— Може, останнім для нас… — журливо відповіла Гаська.
— Це ще побачимо! — сказав я. — Не варто ніколи здаватися, навіть у думках.
— Але варто подумати, як вийти з небезпеки та ще й ворога знищити! — поважно промовив Семен.
— Засідка чотири, засідка чотири! Пропустити чорне і зелене авто!
Час минав, ми мчали, і за нами ворог, а ми й далі не знали, що нам робити і як вийти з халепи. Так минули ми п’яту, шосту й сьому засідки.
— Скільки вони їх мають? — спитала Гаська.
— Поглянь, Паньку, на мапу, де ми?
Я розклав карту й зорієнтувався, що за нами вже три четвертини дороги.
— У такому разі засідок буде щонайменше десять! І останні рішать нашу долю!
— Або їхню! — докинув я, не маючи на мій оптимізм ніяких підстав.
Хотів тільки заспокоїти Гаську.
— Що ж? Зупинитися і звести бій? — міркував уголос Семен. — Не гаразд. Стягнуть сили з засідок і при сильній їхній перевазі буде наша програ. А їхати бездумно вперед? Теж погано. Що ви на це все?
— Я не знаю, Семене, — сказала Гаська.
— А ти, Паньку?
Я не відповів. Моя мовчанка говорила сама за себе.
— А може б звернути десь убік? — порадила Гаська.
— Тут нема бічних доріг ні осель.
Ми мовчали.
— Засідка вісім! — залунало з радіо.
— Ще дві! — тривожно промовила Гаська.
— Паньку, ти знаєш московську мову. Зумієш наслідувати цей голос?
— Певне, — відповів я. — Голос простацький, а мій теж не кращий.
Тоді Семен виклав свій план.
— Хто має кращий? Ніхто? Тоді починаймо! Гасько! Зверни електронну пістолю проти зеленого авта. Не мусиш його бачити. Прицілюй тільки подовж шосе взад. Таким способом вилучимо їм мотор авта і радіо. Будуть змушені зупинитися і — що важливіше — не зможуть передавати наказів радіом. Ти, Паньку, пильнуй, чи не надаватимуть іншим радіовим приладом. Починай, Гасько!
Гаська обернулася і прицілилася з приладу, цілком схожого на стару машинову пістолю.
Я глянув на радар.
— Чудесно, авто зупинилося! В радіо не передають нічого!
— Увага, починай, Паньку!
Я почав:
— Засідка дев’ять, пропустити чорне і зелене авто! Пропустити чорне і зелене авто!
Ми їхали мовчки далі.
— Засідка, мабуть, уже за нами. Як з автом?
— Стоїть.
— Ціляй далі, Гасько!
— До засідки число десять недалеко. Починай!
Я заговорив:
— Засідка десять, засідка десять! Пропустити чорне авто! Пропустити чорне авто! Зелене зупинити як умовлено. Під карою розстрілу! Зелене зупинити як умовлено. Під карою розстрілу!
— Відклади пістолю, Гасько! Що буде, те й буде! Нічого кращого ми не придумали. Вороже радіо виключувати далі!
Ми наближалися до кінця нашої подорожі. У віддалі триста миль шосе кінчалося й переходило в дику дорогу. Перед тим ми повинні звернути вбік, на ледве видну стежку, що вела до посілости дядька.
— У п’ятьох хвилинах рішається наша доля! — промовив Семен.
Без перепон ми наблизилися до кінця шосе, і Семен зменшив скорість.
— Ворог женеться за нами! — зголосив я, пильно споглядаючи на радар.
Семен зупинив авто.
— Тут маємо звернути направо, до дядька. Погляньмо, що діється за нами.
На радарному екрані появилася темна точка авта. Вона росла, авто наближалося з шаленою скорістю. І враз ясний спалах на екрані!
— Вибух! — закричав Семен. — Га-га-га! Самі себе знищили!
— Як це так?
— Мабуть, шлях був замінований, а струм влучили, коли ми переїхали засідку! Нам пощастило! Вперед! Вперед!
Ми звернули на стежку й посувалися спроквола нерівним тереном.
За годину ми добилися до поляни, що зеленіла серед великих евкаліптусів. На деревах, у гущі листя, вовтузилися мавпи. А з другої сторони поляни стояв запустілий дім з верандою. На ній у бамбуковому фотелі сидів дядько. Яка радість стрінути дядька в такій пустелі! І який контраст: ми ще в нервовому напруженні, а дядько у повному спокою.
— Що там діялося з вами? — заговорив дядько. — Я бачив на радарі два авта і опісля вибух. Одне розлетілося на шматки! Це ж нечувана історія в цій країні. Я був трохи неспокійний за вас, хтозна, чиє це було авто, міркував я, і чиї душі літають тепер просторами. Але логіка, діти, логіка мене заспокоїла! Не будете ж ви слідкувати за чужим автом, а навпаки, хтось мав у цьому діло, щоб стежити за вами. Але як ви їх послали до люципера, бо ніхто інший цього не міг зробити?