К7

Я схопився:

— Летимо негайно! Нема чого тут сидіти!

Семен мовчав, вичікуючи думки Гаськи. Він завжди слухає, що каже йому Гаська.

Вчинився шум і галас. Жіноцтво радило, а дядько, послухавши хвилину, махнув рукою і пішов до себе. Я заповів Ксені, що йду готовитися до лету.

Після кількох хвилин у кімнаті втихло. Певне, радять тепер, що їм робити. Я повкидав усе потрібне у валізи й поспішно переглядав свою кімнату, чи не залишив чого потрібного.

Увійшла Ксеня.

— Ти вже готова? — спитав я, трохи дивуючись.

— Їдемо завтра! Завтра вполудне!

Мені опали руки.

— Як то завтра? Та ж, зібравши наші дрібниці, можемо за годину бути в Києві!

— Як ти собі це уявляєш? — засміялася Ксеня. — Ми ж не можемо приїхати як дикунки! Треба приготовити сукні, білизну, і це, і те, а сьогодні не зможемо цього зібрати. І подумати треба! Хто знає, чи й завтра до полудня впораємося.

Я скаженів. Розкинув усе, що було у валізах і, топчучи по одягах і білизні, вибіг з підземелля. Ні, це вже годі! Годі і годі! Якщо так — добре! Я лечу за тиждень, я маю час! Можу і за місяць! Певно, треба ж приготовитися.

Я ледве дихав. Ішов кудись перед себе, аж гущавина стала непрохідною і опам’ятала мене. Де я?

Я мало не загубився в пущі, але мав щастя. Віднайшов поляну по двох годинах і появився в підземеллі в подертому й заболоченому одягу.

Що далі було — неважне. Згадаю тільки, що з трудом вдалося мені перепросити Ксеню й Гаську за мою диковинну поведінку. Так, перепросити! З трудом!

А другого дня вполудне ми рушили. «Сорокою» керував Семен. Ми помчали високо вгору, якщо у просторах поза Землею є гора й низ. Помчали поглянути здалеку на нашу планету.