К7

А Земля стояла за нами, як велетенська куля, освітлена з одного боку Сонцем. Ми бачили ясно контури Азії і моря. Береги Землі мали ореол блакитної краски, і тому не відрізнялися чітко від чорного неба.

— Це наша атмосфера! — пояснив Семен. — У ній заломлюється сонячне світло, і вона замазує крайні контури Землі.

На чорному тлі це була надзвичайна картина! Ми мали Сонце зліва, зорі було видно винятково чітко, вони засівали нескінченною кількістю небо. Над нами, з боків і під нами сяяло ціле море зір, а їх було видно багато більше, як у найкращу ніч на Землі!

Ми стояли довго мовчки, захоплені маєстатом небаченої досі природи. Тільки Семен відійшов до свого навігаційного стола провірити напрям і скорість нашого лету.

Коли ми поверталися з Гаською до передньої кабіни, дівчина промовила:

— Мені так гарно на душі, і так легко йдеться, наче б пливла в повітрі.

Те саме відчував і я.

— Звичайна справа! — завважив із свого місця Семен. — Віддалюємося від Землі і втрачаємо на вазі. Я певний, що кожне з нас важить тепер не більше двадцяти кілограмів. Сідайте краще і припоясуйтеся до крісел.

Ми послухали і сиділи спокійно, вдивляючися перед себе. А там видніли тільки зорі. Мільйони зір на безконечно чорному небі перед нами, по боках, згори та знизу.

— І так можемо летіти сто років? — збентежено запитала Гаська.

Семен засміявся:

— Що там сто років?! Тисячі і мільйони, і цілу нескінченність! Хіба що причалимо на одній з тих зір більш або менш щасливо.

— А де Місяць? — здивовано спитала Гаська.

— Вийшов саме з-поза Землі! — відповів я, бо перед хвилиною глянув туди.

І ось перед нами знову стояла чудесна картина Всесвіту. Місяць викочувався з-поза земної кулі, наче б народжувався з неї. Коли Земля мала блакитну краску, Місяць був золотий, ще більше золотий, як із Землі. Ми мовчали, захоплені неймовірною красою космосу.

Земля на наших очах маліла, ми швидко віддалювалися від неї.

— А Місяць мандрує своїм шляхом! — промовив Семен. — За кілька годин ми зустрінемося з ним.

Він відійшов до свого навігаційного стола, а ми ще довго дивилися на Землю і її супутника.

Опісля я зайняв місце Семена, а він поклався спати у своїй кабіні. Власне, який це час, котра година? Тут не було вже ні дня, ні ночі. Або, точніше, з одного боку був гарячий день і яскраве Сонце, з другого повна ніч.

Дві години пізніше ми летіли вже в сторону Місяця. Тобто, ми не міняли напряму, а Місяць налітав на нас. Я не мав ніякої роботи при навігаційному столі. От так, час від часу споглядати на невелику таблицю зі стрілками і провірювати, чи не змінився їхній напрям. Якби таке трапилося, я повинен розбудити Семена, і це все.

Ми бачили, як Місяць обертався довкола своєї осі, ми бачили дедалі виразніше його гори, кратери і рівнини, прилипли до вікон, щоб не пропустити ніякої подробиці дивного краєвиду.

— Летимо тепер рівнобіжно з Місяцем! — промовила Гаська.

— А може б піти по Семена? — відповів я стурбованим голосом.