К7

Я спитав її, де я і чому мене зв’язали. Вона відповіла, що я в певних руках і нічого мені поганого не буде, якщо признаюся, що я провинився.

— Та мене вже випитували! — сказав я і, з наміром щось довідатися, всміхнувся до неї, заговорив весело, признався, що подобаються мені товсті жінки, та й узагалі почав біля неї упадати.

Виявилося, що вона не абияка перелесниця, мабуть, давно вже так до неї ніхто не говорив. І згодом я витягнув від неї дещо, небагато, але мені вистачало: на допиті під заштриком я сказав правду: їду на посаду, яку роздобув мені дядько. Знаю, що він вибирався на свою посілість, мені невідому, та розповів про його ненормальний стан. Хай би й різали мене, я більше розповісти не міг, бо дядько нічого більше не сказав. З цього я зробив висновок, що ніхто з агентів мене у Семена не бачив! Довідався теж, що баба є тут господинею для чоловіків і що вони виїхали кудись на кілька днів, залишивши мене зв’язаного під її, так би сказати, опікою.

Під вечір хтось задзвонив до помешкання. Баба сиділа тихо, як миша. Та враз почувся шерех біля входових дверей, залунали швидкі кроки, я почув здушений крик баби, і враз відкрилися двері! Я побачив Семена! Біля нього стояв один з фабричних робітників.

Що ж ще розповідати? На моє місце ми прив’язали московську бабу і зникли. Можна уявити собі, як мене вітала Гаська!

Я розповів те, що знав, а тоді почали вони обоє. Отож, коли я мав повернутися, Семен переглянув план летів і сказав до Гаськи:

— Панько повинен бути тут об одинадцятій годині!

Але вже минало полуднє, а мене не було. Семен почав непокоїтися. Може, летунська катастрофа? Узяв газету й почав переглядати.