Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
– Можете пригощатися…
– У благородіє граєте?! – наслідуючи Профа, розплився у широченній посмішці Верблюд. Шрам його кілька разів смикнувся. – Пардон! Пригощатися – по службі не належить, а маленький шмон – це прямий обов’язок. Ану, іди геть! Кому сказано – геть!
Далеко сплюнувши крізь стиснуті зуби, покосившись поглядом на Макара, коротун вивернув посилку на нари. Як завжди, всі промовчали. Подібне після того, як Проф залишив табір, траплялося не вперше, всі до цього звикли й навіть сприймали як маленьку розвагу в сірому потоці табірної буденності.
– А це підлягає консифікації. – Верблюд накинув на шию вовняний шарф ручної в’язки.
– Шарф! Це ж мені. – Сивий потягнувся до кривдника. Теплі шкарпетки зеку потрібніші, але і шарф віддавати не хотів. Його торкалися руки дружини. Минулої зими, коли злодії відібрали шарф, зовсім змучився на лісоповалі.
– Ну-ну, корєш, убери лапи. Мінє-мінє… Дивись, буде тобі і мінє, і вафлє! – Не кваплячись, Верблюд розпихав по кишенях уподобані речі. Дещо прихопили його друзяки. – Ну й гуси!.. Через будь-який контроль пропхнуть недозволене барахло. Скільки разів тлумачили. Інструкції – диструкції, переліки. А вам, враженятам, усе до одного місця. Гаразд, сьогодні не стану доповідати по дистанції.
Ще раз перебравши залишок посилки, Верблюд сховав у кишеню й носову хусточку.
– А це що? – Коротун вихопив із рук Сивого конверт. – Фотки?! Підозріло. Травіальний шахер-махер. Нюхом чую – ксиви шпієнскі. Документи?
– Це ж фотографія рідних! – Сивий простяг руку до конверта.
– Ану, тпрусь! – Верблюд кинувся до столу, дістаючи на ходу фотографії. – Ми ні словам, ні сльозам не віримо. Така служба. А за вами, враженятами, пильнуй та й пильнуй.
Сивий ледь пробивався крізь зграю Верблюда. Його підручні навмисне скупчилися, перегородили прохід.
– Віддайте фотографію. Благаю вас!
– А фрафа в натурі сімпо-по! І півкулі всі в порядку, – бігаючи навколо столу, вигукував Верблюд, потім, заскочивши на стіл, підняв світлину в руці. – Дивіться, корєша! Таку пацаночку – та й на чотири кістки і через лімпо-пе пропустити по колу. Опісля такої – півроку в закуток не підеш…
Верблюд витягнув перед собою руки, ніби обхопив щось долонями, і потягнув на себе кілька разів, підвиваючи по-вовчому.
– Як вам не соромно?! Віддайте фотографію, – стомившись бігати навколо столу, важко видихував Сивий. На блідому обличчі з гострими вилицями виділялися великі потьмянілі очі завжди з безутішно зачаєним болем і тугою.
– А ти відбери. – Верблюд тішився безкарністю. З малоліття ненавидів усіх вищих і сильніших за себе. На волі при нагоді намагався покомизитися, а в таборі, хоча лише кілька чоловік було слабкіших та нижчих за нього, Верблюд завжди відчував силу, владу і тому майже не тужив за волею. – Забери… Побігай… Сам знаєш, на волі фрафу хлібом не годуй – тільки побігай за нею. Вільна – вона гонориста. Це зечка з голоду будь-кому підставить. А вільна…
Пальці Верблюда ялозили світлину. Сивому здавалося, що похітливі доторки паплюжать дружину.
– Та навіщо вона вам? – Розуміючи своє безсилля перед зграєю, Сивий присів на нари, похнюпився.
Верблюд сплюнув. На стіні барака, вище голови Сивого, з’явилася мокра пляма. Коротун посміхнувся:
– Гордий. Бігати не хочеш! Тоді доплюнь о-он до тієї стінухи. – Палець показував через плече на протилежну стіну.
– Ми ж не в цирку!
– Цирку цураєшся?! А громадянин начальник поважає. Дуже цирку поважає… – Верблюд прикинув на око відстань до стіни. – Гаразд. Ти – гордий, я – добрий. Доплюнеш до столу, віддам фотку.
Усі знали: ніхто зробити цього не зможе. Ще в школі Верблюд заздрив силі Маестро, заздрив будь-кому, хто міг зробити щось краще за нього, але свою заздрість виражав лише зневажливим плювком. До компанії Профа прибився, щоб у розмові з хлопцями додати блатне слівце або недбало похизуватися, як із ним «базарили» менти. Проф помітив його хворобливе самолюбство, наблизив до себе. Пригрів… Із кожним роком плювки Верблюда ставали більш далекими, точнішими. У світі Профа коротуна почали побоюватися, а той пишався високою дружбою, своїм прізвиськом та своїм «мистецтвом».
– По совісті скажу – сачок ти, корєш: цирку цураєшся. Бігати – гордий. Тоді відійми… Або попроси. Може, хто допоможе?