Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Другий. Існують принаймні дві версії щодо угод, підписаних сторонами[322]. За версією Винниченка, це — посилення розвідувальної діяльності на фронті, визнання нового націонал-соціалістичного режиму єдиною українською владою, невтручання у внутрішні справи України, легалізація національної компартії.
За Шаповалом, умови були такі: визнання України самостійною державою, устрій якої буде встановлено конституантою, невтручання в її внутрішні справи, «строгий нейтралітет до всіх держав». При цьому більшовики обіцяли 3 млн рублів на організацію антигетьманського повстання і «допомогу людьми», «вимагаючи, щоб Винниченко підписав “оборонно-зачіпний” союз України з большевицькою Росією проти Антанти», на що Винниченко не погоджувався[323].
Третій висновок Солухи. Це була угода між представниками Російської радянської держави та приватною особою. Винниченко вів їх не як державний діяч, а як український соціал-демократ, не маючи при цьому навіть офіційного уповноваження партії.
Висновок четвертий. Встановлення конкретної форми політичного режиму в тій чи іншій країні є виключною і абсолютною прерогативою її громадян, а не предметом угоди приватних осіб.
П’ятий. Громадяни УНР ніде і ніколи не вимагали легалізації створеної невідомо ким у Москві української комуністичної партії, про існування якої вони навряд чи тоді здогадувалися.
Шостий. Усе це свідчило «про цілковитий моральний розклад наших соціялістичних партій, нашої демократії, наших провідників».
До змісту Винниченкової угоди додали ще й принциповий пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі. Це відкривало для УНР принаймні два нових фронти — на півдні та на заході.
Дії Москви та білоцерківських заколотників координувалися. З одного боку, про це свідчить тактика, якої дотримувався Коновалець під час повстання[324], з другого, — створення вже 20 листопада в російському Курську маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Юрієм (Георгієм) П’ятаковим.
Тими днями гетьманські спецслужби перехопили більшовицького кур’єра з тими самими трьома мільйонами рублів. Слідство встановило: більшовики нібито вже видали УНСоюзові 50 млн на антигетьманську агітаційну кампанію. До в’язниці потрапив навіть радянський консул в Одесі, зокрема за підтримку збройних більшовицьких загонів[325].
Сам гетьманський уряд також активно розігрував «російську карту», але, на відміну від націонал-соціалістів, антибільшовицьку. За дозволом гетьмана у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах було відкрито опорні пункти для поповнення армії «білих». Надавалася і матеріальна допомога: на Кубань було направлено щонайменше 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тис. снарядів. Німці, зі свого боку, надали не менше 11,5 тис. гвинтівок, майже 100 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів, іншу зброю[326].
УНС шукає підтримки у Скоропадського
УНСоюз активно шукав контактів як зі Скоропадським особисто, так і з членами уряду.
Винниченко особисто передав до рук гетьмана власноручно написану заяву УНСоюзу. У ній стверджувалося:
— уряд Скоропадського не є повноправним і законним;
— він чужий українському народові національно і ворожий йому політично;
— вся урядова діяльність веде край до руїни;
— законним може бути тільки уряд, який спиратиметься на «широкі демократичні маси українського народу».
Заява, вочевидь, ігнорувала ту очевидну обставину, що в Україні жили і маси народу неукраїнського, і маси, несвідомі величних і таких яскравих принципів УНСоюзу.
Чи не головна вимога цього пафосного документа (інших Винниченко писати не вмів) цілком імперіалістична: згуртування «в один державний український організм усіх заселених українцями земель»[327]. Згодом таку вимогу, але щодо німців, кваліфікували як «нацизм». Винниченко також запропонував гетьманові створити «коаліційний» кабінет за участю УНС. При цьому гетьман мав висунути територіальні претензії до сусідніх держав та регіональних урядів de facto. Це фактично означало би війну проти країн Антанти, які мали свій погляд на проблеми повоєнного устрою в Європі, розподілу територій Німецької та Австро-Угорської імперій. Практично це означало також і війну з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональними урядами, які утворилися на великоросійських землях, а також з тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, із Денікіним, Юденичем тощо).