Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Протилежної точки зору дотримувався найбільш прискіпливий — аж до сьогоднішнього дня — читач Стахіва. Цей читач був цілковито переконаний у тому, що Директорія була органом самозваним, оскільки Союз на час її організації не проводив ані з’їзду, ані конгресу. «Особи, що мали сміливість висловлювати волю всіх членів політичних партій, професійних та суспільних організацій та об’єднань, не були волею українського народу, який був розгублений при революційній анархії, остаточним зруйнуванням і так недосконалого апарату», — писав він[337].

Панівною в сучасній «материковій» історіографії є концепція Стахіва. Саме її вважає апріорно правдивою абсолютна більшість сучасних дослідників. Характерний приклад — творчість широко відомого у вузьких колах члена-кореспондента НАН України Валерія Солдатенка. В одній із численних монументальних, але непослідовних та часто-густо слабко обґрунтованих розвідок він твердить: саме Винниченко скликав засідання УНСоюзу. На ньому переконував присутніх: «повстання назріло і організаційно-технічно забезпечене». За Солдатенком, саме Винниченко запропонував «обрати Директорію і від імені всіх партій українства передати їй повноту влади». Саме «13 листопада (за іншими даними — в ніч проти 15-го[338]. — Д. Я.) в приміщенні Міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося таємне засідання українських партій, на якому було обрано Директорію, а В. Винниченка — її Головою»[339]. В іншій праці Солдатенко малює таку картину: «З початку листопада М. Шаповал і В. Винниченко перейшли на нелегальний стан, довідавшись через дружину С. Петлюри[340] про те, що існує розпорядження про їхній арешт. Переховуючись вночі, — пише дослідник, — вони обмірковували всі деталі розпочатої справи»... Саме «так з’явилася ідея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих Зборів спеціального керівного органу — колегії з 3—5 осіб — Директорії», яку «мав сформувати Український Національний Союз»[341].

Прихильники альтернативної точки зору обґрунтовують і такі тези:

— компроміс у стосунках з гетьманською владою став неможливим через заборону останнім Національного конгресу,

— «створене нашвидкуруч керівництво повстання не мало політичної програми»,

— «федеративна грамота не стала ні причиною, ні приводом для повстання».

На підставі виявлених науковцями свідчень можна підтвердити і тезу про гострий конфлікт між Винниченком та Шаповалом. Перший після «обрання» Головою Директорії правдоподібно став просто ігнорувати існування Шаповала. Шаповал зробив крок у відповідь — під приводом того, що, мовляв, Директорію обирав УНСоюз, останній і повинен мати право контролю над діяльністю Директорії[342]. Така вимога, очевидно, була абсолютно неможливою: основною ударною силою повстання були стрільці Коновальця, якому були глибоко в носі політичні амбіції Шаповала і, як з’ясувалося дуже швидко, і самого Винниченка.