Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Вияснивши, що у випадку повстання його організатори можуть реально розраховувати на підтримку запасного полку (Петро Болбочан)[348], січових стрільців (Коновалець), Чорноморського коша (Василь Пелещук, роки життя та смерті невідомі) та залізничного полку, співрозмовники розпочали обговорення «політичного» боку цієї справи. У відповідь на запитання: «Хто мав дати політичний провід, взяти відповідальність на себе, риск?» Макаренко висловився категорично за Національний Союз.
«Я одверто сказав, — читаємо далі спогади Шаповала, — що Національний Союз абсолютно нічого не думає про озброєну боротьбу», що «в Національному Союзі про цю справу ні з ким не можна говорити, опріч Винниченка». Макаренко відповів: як Винниченко і Шаповал не візьмуться «за цю справу, то нічого і затівати». Разом з тим, Макаренко повідомив співрозмовника про існування «свого, більш тіснішого гуртка», до складу якого, за його словами, входили якісь невідомі нам до сьогодні Строкоза, Тулюга, Різниченко, а також Осецький[349].
Хто такий Олександр Осецький?
Народився 1873 р. у м. Кременець Волинської губернії у дворянській родині. Закінчив Полоцький кадетський корпус та Павлівське військове училище, Археологічний інститут, Академію Генерального штабу. Служив підпоручиком 59-го піхотного Люблінського полку. Перевівся до лейб-гвардії Преображенського полку. Учасник Першої світової війни, командир 3-го гренадерського Перновського полку, командир бригади 31-ї піхотної дивізії. Генерал-майор (23.05.1917 р.). Нагороджений Георгіївською зброєю, орденами Св. Станіслава (2-го ст.), Св. Анни (2-го ст.). За часів Української Держави — командувач Корпусу охорони залізничних шляхів. У грудні 1918 — лютому 1919 р. — військовий міністр в уряді Чехівського. В 1919 р. — Наказний отаман Дієвої армії УНР. У 1920 р. — голова військової місії в Бельгії. Після 1920 р. — на еміграції у Франції. Помер 1937 р. у Парижі[350].
«Український Національний Союз». Хто це?
Уже «наступного дня об 11 годині» в кабінеті Макаренка у Міністерстві шляхів сполучення відбулася зустріч, до участі в якій було запрошено Винниченка й Осецького[351]. Останній «без передмов... виклав свої міркування і план глибокого охвату Києва. Це був безумовно правильний план, як виявилося потім... Словом, — підсумував Шаповал, — розглянувши ситуацію, ми переконалися, що справа наша не безнадійна».
Учасники зустрічі доручили Макаренку вислати емісарів до Болбочана в Новгород-Сіверський, Пелещука в Бердичів, і Коновальця — до Білої Церкви. Підготовку повстання у Київській губернії очолив нікому до сьогодні невідомий Петро Косенко[352].
«Я почав лихорадочно працювати, — записував Шаповал. — Громадяни бачили мене щодня в надзвичайному руху, але навіть ніхто не здогадувався, яку тайну я носив в грудях. Знав Винниченко, Андрій Макаренко, Осецький, Петро Антонович (Косенко) і делегація, прізвища членів якої я забув»[353].
Що таке «Військова комісія» УНСоюзу?
Практична підготовка до повстання нібито зосередилася у так званій «військовій комісії» Українського Національного Союзу, яка нібито складалася з двох видатних фахівців військової справи: монтера-неука та письменника-драматурга — Шаповала та Винниченка[354]. Вони домовились вважати (виділено нами. — Д. Я.) за членів комісії Осецького, Макаренка і тих, «хто з ними в спільній праці брали участь». Імена оцих «хто» добродій Шаповал забрав із собою до могили.
Нове зібрання в кабінеті Шаповала в помешканні сільськогосподарського «Централу» по вул. Прорізній, 19.
Участь у ньому взяли сам господар, Винниченко, Осецький, помічник начальника відділу Генерального штабу полковник Василь Тютюнник, полковник Коновалець, начальник штабу січових стрільців полковник Мельник. Учасники наради дійшли висновку, що кістяк збройних сил, на які вони могли розраховувати, становить приблизно 12 тис. багнетів. «Швидко могло б бути змобілізовано 60 полків залізничної охорони», — підраховували вони, для якої, однак, не було зброї. Зброю «військова інтендатура гетьманська чомусь не давала, зволікаючи день на день». Командири січовиків, зі свого боку, поінформували про «наявність 1500 людей», у т. ч. «900 вивчених», а також запаси зброї ще для 5000 вояків.