Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Стій. — Я став, а пані Марія, квапливо бурмочучи літанії до Богородиці, обійшла довкола столу й сховалася у блиску в кутку за шафою. Звідти вона докладно бачила світінь, яка танцювала на шпалері позаду мене. Інстинктивно я хотів озирнутися через плече, побачити форму світла, що падало на стіну.
— Стій! — Я завмер. Змушений тепер дивитися просто перед собою, я нерозважливо поглянув у чорне полум’я тьмічки й надовго осліп, масляниста смола залляла мені очі. Я заплющив повіки. Пані Марія і далі щось бурмотіла, її слова зливалися у мелодійне буркотіння. Які ж зображення я висвітлював на вицвілому папері з очеретом і журавлями? На святого Андрія виливають віск крізь ключі, ці форми також нічого не значать, дитяча ворожба, забава, марновірство.
— А тепер думай про нього. — Що? — Про батька. Думай! Нехай він постане в тебе перед очима! Повторюй! — Мене охопило роздратування. Я повернувся на обцасах, обличчям до своєї світіні, й розплющив очі. Силует холодного вогню розкинув переді мною руки, в кущистій короні іскор, на поплутаному корінні блискавок, наче у вікторіанській сукні з електричних ниток, із довгим шпилем, встромленим під себе навскоси. Я вражено заточився.
— Згасіть це, пані! — Марія кинулася до столу й накрила рукою тьмічку, гасячи вугляне полум’я. До покою повернулися світло лампи й сірий блиск зимово-липневого вечора з-за вікна.
Я потирав очі, засліплені двічі — темрявою і ясністю, — упевнений, що під повіками зіниці мої пульсують, немов блудні вогники тьмітла.
Вдова Вельц напоїла мене гарячим чаєм, підсунула тістечка.
— Ніхто сам собі не може ворожити від тьмічки, пане Бенеку, не треба було. Що ви побачили?
— Мене засліпило.
— Недобре, недобре. Ви впевнені, що ваш батько живий?
— А що таке?
— Нічого, нічого, я сподіваюся, що він живий і здоровий, прошу мене вибачити, я не хотіла вас страшити…
— Страшити? — я сухо розсміявся. — Чим?
Уперше вона уникла мого погляду. Ворожка сховала тьмічку в слоїк, закрутила накривку, слоїк поставила на полицю у креденсі, замкнувши його на ключ. Вона рухалася з притаманною літнім людям перебільшеною обережністю, неначе кожен рух мусила спочатку продумати, запланувати й згодом виконати.
Лиш у рідкісні моменти, — як оцей, як зараз, — коли вираз радости полишав її обличчя, тендітна шкіра демонструвала всі зморшки, пташині складки розтягалися під підборіддям і горлом, повіки опадали.
— Коли Фредерик мене відвідує, я теж йому ворожу, як тільки вмію. Я намагаюся забути, а якщо не можу забути, то намагаюся змінити долю — попередити його, щоб він уникнув долі. Я знаю світло смерти, ту світінь, яку вона кидає, це його доля, — я кажу йому, але він мене не слухає, може, вас послухає, прошу за ним приглянути, пане Бенеку, благаю вас, — якби він загинув, як показує тьмітло, раптово, молодим, трагічно, в гніві, якби він загинув, то я не знаю, що вчинила б.
Вона обережно присіла на крісло, згорбившись мало не навпіл; тремтячою рукою жінка піднесла до обличчя батистовий носовичок.
— А тепер ви виїжджаєте, й теж, теж… я знаю це світло! Хто, хто за вами пригляне?
З кожним словом вона дедалі більше кулилася на тому кріслі, дедалі крихкішала, безпорадна, нещасна, усе ближча до маленької, розгубленої дівчинки — під мільйоном зморщок, у жалобній черні.
— Я молитимуся за вас щодня, пане Бенеку. Ідіть уже.
Про омани паморозі
На Залізній із розбитого воза розлилася гноївка — рідке добриво замерзало на бруківці, на тротуарі. Я обережно ступав уздовж стіни. Коли з-за рогу, з Цегляної, раптом висипала група п’яних робітників, я мало не беркицьнувся. Вони обклали мене брутальною лайкою і помчали у свій бік. Із шинків, кнайп, кублищ і гадючників їм вторували відлуння хрипких співів, непристойні вигуки, з фліґелів і підвалів долинали звуки мандоліни й гармоні. В глибині Залізної, де над снігом палали в вугільних кошах вогні, битий метал гучав, як тріснутий дзвін. Трамваї принаймні влітку мали би нормально курсувати, тим часом рейки обмерзали твердою кригою, і вистачало одного переходу лютого, щоб найкраща сталь розкришилася, мов крейда. Тож міський голова Міллер вирішив замінити всі рейки на крижлізні, підписав із Сібірьхожетом багатомільйонний контракт, і тепер удень і вночі на вулицях Варшави лунали удари молотів. Я минав групки працюючих чоловіків, попри мороз роздягнених до сорочок. Вони муситимуть також змінити тягу. Поверталася прихильність до кінних трамваїв. Відколи люті пройшлися Надвіслям, щоб загніздитися на Лещинській, неподалік електростанції, Compagnie d’Electricité de Varsovie постійно потерпала, раз уже навіть опинилася на межі банкрутства; а варшавська філія Електричного Товариства Шукерта й Спілки реґулярно платила місту ліцензійні штрафи, коли вуличні ліхтарі раз у раз відмовлялися працювати й цілі квартали залишалися неосвітленими. Акурат західна дільниця й далі була ще слабо електрифікована. Городовик, спершись на газовий ліхтар, пахкав люлькою, забиваючи сморід промислового гару. З кухонь, пралень, з глибоких канав і темних задвірків також долинали гострі запахи, не придушені низькою температурою. Ці околиці я намагався перетнути якомога швидше. Десь позаду інший перехожий спіткав веселу компанію пролетаріату; почулися крики російською, спершу обурені, потім — нажахані. Я навіть не озирнувся. Сніг перестав порошити; всі площини, горизонтальні й похилі, вкривав шар чистої білости, що іскрилася кристалічно в газовому й електричному освітленні метрополії, — у такі миті Варшава справді красива: коли вона менше нагадує Варшаву, а більше — листівку з Варшави.