Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
— Звідки вони у тебе? — запитав я. Олексій розсміявся.
— Довелося мені якось у Ростові-на-Дону кантуватись. Рука ще в лубку була, а на поїзд ну ніяк сісти неможливо. Люди додому їхали. Хто з лазарету, хто з евакуації. Додому! Розумієш, слово яке… Багато хто на фронт поспішав. Ну, поранена людина, чи то з лазарету додому, одужувати, чи знову на фронт, людина нервова. Тут і милиці в хід пускають, а то, дивись, якогось спекулянта з мішком солі не дуже ґречно попросять… Як тільки поїзд підійде — штурм та й годі. Які там квитки! Так ось, заліз я на дах. Як зараз пам’ятаю: вагони пульманівські, пасажирські, а в кінці теплушка маленька, не на “сорок людей — восьмеро коней”, а низенька, з пласким дахом… Раптом семафор: то було відкрився, а тут спустився. Дивимось, опергрупа по дахах шастає, від тендера перевіряти почали. Мішки та рюкзаки, так і полетіли вниз, а наш же вагон останній. Всі від них дахами та до нас. Яблуку ніде впасти, кожний сподівається, що не дійдуть, семафор відкриють, і поїхали; раптом дах під нами як затріщить, а народ усередині як заволає, що тут зробилося! Дах, так прямо сідлом і осів, а ми нічого, сидимо.
— Дідьки болотяні! — кричать зсередини. — Та ви нас усіх пороздушуєте!..
Ну, ми хто як, я з даху скотився, а тут поїзд рушив. Усі назад знову полізли, а мені ж важко, зі мною був ще один товаришок, у нього нога поранена, а тут нам на голови валіза оця звалилася, розчинилась, і книжки посипались, а поїзд швидше та швидше. До чого ж прикро, лишились ми вдвох на колії та книжок купа.
— Продамо? — питає товариш. — Не пропадати ж добру?
— Продамо, — кажу, а сам від цих книг відірватися не можу. Так я і став власником бібліотеки: на ловця і звір біжить!
— Олексію, — сказав я, — та тут у тебе “Теорія коливань” є! — Я потяг до себе книжку, і на підлогу, брязнувши, упала торбинка-кисет.
Олексій підняв її, висипав на стіл, що було там. Серед побляклих від часу срібних медалей темно-червоною, як загусла кров, емаллю блиснули ордени Червоної Зірки, золота гілочка гвардійського значка.
— Це твої?
— Мої.
— А чому не носиш?
— У людей більше є, та й то не носять.
— Олексію, — сказав я, — а ти дивак, ти ж веселий. — Тільки чому ти сам не смієшся, оце тільки недавно неначе відтавати почав?..
— А це в мене після полону.
— Ти був у полоні?
— Був… Три дні, точніше — два дні та ніч. Знаєш, чому я голову голю? Гадаєш, від дивацтва це?
— Комах боїшся?
— Ні, що ти! Посивів я. Майже зовсім… Чого ж тут хизуватись, молодий, а сивий. Тобі розкажу, хай уже так. Розкажу — й забудемо…
Олексій бережно сховав нагороди в кисет, закрив валізу. Потім ліг на канапку й, заплющивши очі, застогнав. Він почав говорити стиха, якимсь застудженим голосом, потім слова задзвеніли, вириваючись звідкись із вогненної рани в його душі. Ніч лягла за нашим вікном, здалеку долинув протяжний і низький гудок пароплава, і чийсь голос у дворі вимагав, щоб якась Вірка негайно йшла додому, де на неї чекає солодка каша “з чистої манної крупи”. “Знову цибулю печену даси, я знаю, — впевнено відповів Вірчин голос, — або вуха намнеш… Я знаю!”
— Це було під Майкопом, — сказав Олексій, — оточили, командира вбили, вийшли набої. Взяли нас на світанку, а надвечір зігнали в долину. Ззаду і з боків мотоцикли з кулеметами. Хто відставав, тих на мотоциклах підвозили. Бережно. Берегли… До ночі. А вночі…
Алексєєв підвівся і скрутив велику козячу ніжку, всипав махорки.
— А вночі нас пригнали в колгосп. Там була величезна стайня, коней, мабуть, вивели. Біла довга будівля і зараз перед очима. Поряд був свинарник, менший. Почали заганяти всередину, стріляли… Перші зайшли, потім ще і ще… Крики й досі чую! У п’ять рядів, у шість… Ранком ті, що були внизу, не встали… А хто міг іти, тих вивели й повели, мабуть… Я цього не бачив. Я був унизу… — Алексєєв упіймав розтрубом козячої ніжки жаринку з піддувала й, затягнувшись, додав: — Ось така була ніч…
— А що було потім?
— Потім? А потім була воля. Вдень я ховався по кущах, а ночами йшов. Ішов по зорях. Мости обминав, іноді стріляли. Далі поле бою… Дістав хлібців у целофані, були такі в німців. Потім зустрів своїх, вони теж проривались. Потім армія і знову бої. Востаннє мене під Запоріжжям поранили, і знову санітарний поїзд… І не можу забути ту стайню, заплющу очі — і бачу, і чую…
Багато про що розповів тієї ночі Алексєєв. Особливо тепло говорив він про свого командира полку, який командував ними в сорок першому році. Високий, гарний особливою якоюсь кавалерійською красою, з срібною шаблюкою, добутою ще в боях громадянської війни, так він і загинув, — увесь порив, увесь націлений вперед. Убило його прямим пострілом у груди, і шабля увіткнулась перед ним у землю.