Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Я вслухався у металеву тишу.
Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зустрів мене провинним поглядом. Я теж уникав йогоочей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.
— Утрапиш до мене? — запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.
— Я вже був у вас, — повернувшись, голосно відказав.
— А хто сюди направив?
— Ваш сусід з сьомої квартири.
— А-а, Юрко.
Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.
— Зараз я холостяк, — мовив Куртій. — Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.
— Може, вас завезти до них?
— Коли б це субота…
Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в коридор.
— Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пилюку?
— Не проти.
— Тоді гайда у ванну, — відчинив двері. — Он чистий рушник, мило, а я приготую вечерю.
— Не треба, Дмитре Семеновичу, — мені стало незручно від його турботи.
— Що не треба? — суворо глянув на мене. — Приїхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди, — підштовхнув мене у ванну.
Крізь плюскіт і шум води до мене долинали брязкіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, мені була приємна та музика гостинності. Куртій виявився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.
Розділ дев'ятий
Ми сиділи за столом у великій кімнаті. Я з приємністю вдихав пахощі картоплі, що парувала в мисці. Після ванни відчув, що зголоднів, бо вдома не хотілося вовтузитися з каструлями. Куртій, в сорочці з розстебнутим комірцем, ніби помолоділий і стримано збуджений, відкоркував чвертку коньяку.
— Я на мотоциклі, — застеріг Куртія.
— Гаразд, Арсене, ти символічно, — звівся Дмитро Семенович і втупився у стіл, мовив по паузі: — Вип'ємо за тих, хто не повернувся з війни, за світлу пам'ять твого батька.
Куртій неохоче длубався в тарілці, замислено поглядаючи на мене. Після кількох виделок картоплі у мене теж пропав апетит, чомусь на думці крутилися слова: світла пам'ять, світла пам'ять… Завважив, що добре, коли залишається на згадку про людину щось світле, чисте й ніжне, як сонячний промінь, що гріє і осяває здалеку чийсь шлях.
— А ти терплячий, Арсене, — раптом мовив Куртій. — Нічого не питаєш, а мені важко розповідати. Коли б ти не син Федора… — Він знову налив собі коньяку, і чарочка сховалася у його великій долоні. — За твою матір, Арсене, мужню і розумну жінку.
Дмитро Семенович випив і вкинув до рота кружальце лимона. Я не поцікавився, чому йому нелегко. Здогадувався, що з однієї причини: сумління вимагало сказати правду, та, знаючи материну таємницю, не наважувався її розголосити. От і мучився.
Рожева обпалина на його лиці зблідла, і воно набуло нормального кольору. Куртій крутив у цупких пальцях виделку, розглядав її, ніби вперше бачив. І мені стало шкода його. Щоб не завдавати прикрощів викриттям неправди, не поставити Куртія в незручне становище, довелося сказати:
— Мені все відомо, Дмитре Семеновичу.
Він скинув на мене уважні, сполохані очі.
— Що все? Мати розповіла?
— Ні, я випадково дізнався.
— Як? — поклав виделку.
— Натрапив на справу в архіві.
— У якому архіві? Де? — витяглося його лице від напруги.
— У нас. Я ж працюю інспектором карного розшуку.
— А-а… — і Куртій осів, наче зів'яв. — Пробач, я й забув — колись мати говорила про твоє бажання. Молодчина, таки досяг свого. Н-да, тепер мені легше. А як ти з матір'ю?
— Усе гаразд. Інакше вона не могла, — заспокоїв його.
Куртій відверто, лагідно подивився на мене.
— Почну здалеку, Арсене. Я познайомився з твоїм батьком на початку тридцять дев'ятого року в школі механіків-водіїв танків. Час був тривожний: ворушилися білофінни, фашисти крокували Європою, тому ми швидко, вже маючи деяку підготовку, пройшли науку, і в листопаді нас направили в танковий батальйон однієї стрілецької дивізії, що діяла на Карельському перешийку. Морози стояли жахливі. Всі подробиці пригадати зараз неможливо. Але пам'ятаю, як у лютому сорокового року ми атакували висоту під назвою «Кулеметна гірка», і першим пройшов крізь заміноване поле танк твого батька, розірвав дротяну загорожу, вихопився на верхівку пагорба, знищив вогневі точки ворога. Потім ми штурмували хвалену «лінію Маннергейма», і вона луснула під нашими гусеницями. — Куртій знову поклав до рота кружальце лимона, задумливо пожував і продовжував — Після миру з Фінляндією нас, що відзначилися у боях, зарахувалина короткотермінові курси командирів, а весною сорок першого отримали призначення на західний кордон України. Ми з Федором потрапили в батальйон командирами танкових взводів. Двадцять другого червня вступили в бій з фашистами. Відступали… — Голос його надломився, і Дмитро Семенович звівся, сутулячись, підійшов до вікна, заклав руки за спину.