Дух животворить… Читаємо Сковороду

Треба зазначити, що інтерес до віршування, ба більше, захоплення ним було однією з прикметних особливостей тодішньої освіти на Україні. Вже той факт, що піїтика тут незрідка входила до програми навчання навіть у початковій школі, промовляє багато. Вміння складати вірші й «орації» вважалося за обов’язковий елемент освіченості, вельми вартісною прикрасою людини в офіційному житті, а в житті повсякденному — приємною присмакою, що осолоджує розум і душу.

Щодо Київської академії, то в ній піїтика посідала важливе місце — знову ж таки як у повсякденні, в навчальних програмах, так і в різних урочистих ситуаціях; притому один з восьми класів, п’ятий, було присвячено піїтиці цілком. Протягом багатьох десятиліть академія, навіть коли вона ще була колеґією, залишалася центром розвитку віршування в Краї. З нею пов’язані імена таких знаних теоретиків і практиків українського віршування, як Симеон Полоцький, Лазар Баранович, Теофан Прокопович, Лаврентій Горка, Стефан Яворський, Георгій (Григорій) Кониський, Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський, Гедеон Сломинський та ін. За перебування Сковороди в класі піїтики його вчителем був Павло Конюшкевич (Конюскевич).

У першій частині курсу віршування, який викладалося в академії, — загальної піїтики — відповідно до вихідних засад естетики бароко велику увагу приділялося вивченню механізму вірша, просодичних правил для різних його родів. Багато займалися побудовою так званих сміховинних, або фігурних, віршів (carmina curiosa), написання яких вважалося свідченням найвищого ступеня поетичної майстерності. Добре знаною і високо поцінованою була поезія Івана Величковського, барокового автора кінця XVII — початку XVIII століття (кола Лазаря Барановича), який захоплювався конструюванням різних версифікаційних фіґур, що їх він сам означував як «чудні й містерійні». У передмові до свого збірника «Млеко від вівці пастиру належне» Величковський з гордістю попереджає читача, що тут немає віршів, «які й простеці складати можуть», але тільки «штучки поетицькі». Поміж цими «штучками» — і «рак литеральний», у якому кожний рядок однаково звучить при читанні як зліва направо, так і навпаки («Анна во дар бо имя ми обрадованна»), і «вірш багатовжитний» — набір майстерних комбінацій з кількох слів, і такі версифікаційні фіґури, як «луна», «лабіринт», «рак перекірний», акровірш та ін. За умови такої гіпертрофованої словесно-декоративної орнаментальності, звісно, на перший план висувалися винахідництво, гра, комбінаторика. Не випадково в академічних курсах у розділі загальної піїтики учневі часто-густо пропонувалося як допоміжний матеріал то зведення синонімів, то імена й назви з класичної міфології, то індекси прикладів або сентенцій класичних авторів, тобто матеріал суто нормативний. Згідно зі середньовічними уявленнями, автори київських академічних піїтик суворо стежили за тим, щоб «розгнуздані коні» поетичної фантазії стримувалися обов’язковою «уздою науки» і різноманітних риторичних засобів. «Щоби поет не помилявся, — твердить автор піїтики 1720 року, — і через те не зупинявся у віршуванні, — доконечно, аби він мав напоготові іменники синонімічні, щоб не копирсатися, як хлопчикові, в словниках і не змішувати, як-то кажуть, чотирикутників з колами». У піїтиці 1726 року читаємо про тропи та поетичні фіґури: «Як на небі зорі, в садку — квіти, на пальці — обручка, на обручці — перлина, як руки додають слоновій кістці прикрасу й ціну: так тропи і фіґури дають свою прикрасу зв’язаному (тобто поетичному. — Ю. Б.) мовленню. Через те я прийняв за найкорисніше передовсім навчити їх новопоета, щоб згодом… він співав приємніше»[86].