Грушевський, Скоропадський, Петлюра

— «невизначеність державних інститутів щодо пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики, непослідовність її проведення»,

— запровадження «трудового принципу» в процесі державотворення унеможливило громадянську злагоду»,

— «нехтування процесом вироблення Конституції, порушення конституційних норм і принципів призвело до встановлення автократичного режиму»[282].

Таких самих висновків, правда значно розширивши їх, незалежно дійшли й інші дослідники:

— нові провідники України «значною мірою орієнтувалися на більшовицькі методи розв’язання політичних та соціально-економічних проблем»,

— вони негативно поставилися до ідеї ТКНУ, але таки взяли в ньому «небезрезультатну» участь,

— з кінця 1919 р. діяльність проводу УНР переміщується, «в основному», на еміграцію,

— Петлюра, «з огляду на позиції країн Антанти та внутрішні фактори», виразно еволюціонував від націонал-соціалізму в бік поміркованих, лояльних до нього соціалістів-федералістів,

— плани відсторонення соціалістів від влади та зміни політичного курсу у Петлюри і провідних діячів УПСФ «визрівали з кінця 1919 р.» і «були реалізовані у травні 1920 р. у вигляді есефівського уряду»[283].

За чотири роки до виходу документальної збірки «Директорія, Рада Народних Міністрів УНР» наукова, та й не тільки, громадськість, принайм­ні та її частина, яка не уникає знайомитися з результатами досліджень колег, була поінформована про те, що:

— Директорія, на відміну від своїх попередників — Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державо­творення,

— політичні партії, які її утворили, не мали спільної програми націо­нально-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади — від радянської системи до традиційно-парламентської моделі,

— реалізація «трудового принципу» виявилася «важкоздійсненною»,

— «у серпні 1919 р. Директорія УНР (власне — Петлюра, оскільки на той час Директорії як «колективного органу управління» вже не існувало. — Д. Я.) остаточно визначилася, що в основі державного будівництва має лежати принцип парламентаризму <...>, але проголошення нею того чи іншого принципу слід розглядати лише як декларацію намірів, оскільки жоден з них внаслідок воєнно-політичних обставин так і не втілився в життя»,

— і, нарешті, «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві. Згадані фактори <...> мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України»[284].