Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Наведені вище документи свідчать: кілька фізичних осіб підписали від імені ще не проголошеної, отже, недійсної навіть квазіформально, УНР так званий Акт Злуки з самопроголошеною ЗУНР. Після 28 січня 1919 р. це об’єднання в кращому разі можна назвати «конфедеративним». При цьому обидві його частини мали несумісні між собою політичні системи, що стало однією з причин його розвалу вже влітку 1919 р.
Після формального розриву відносин УНР від 16 липня до 11 серпня формально існувала у політичній формі так званої «трудової республіки». Від 12 серпня її керівництво, власне, Петлюра оголосив про намір розбудувати натомість «парламентську республіку». При цьому жодного правового, законного, легітимного акта, який визначав би той чи інший її статус не існувало.
Вся повнота законодавчої та виконавчої влади була зосереджена в руках одноосібного голови держави, Голови Директорії УНР, Головного отамана Петлюри. Якщо це все, типу, «забезпечувало життєдіяльність державного механізму».
В реальності цей «державний механізм» контролював, та й то в кращі часи, лише ту територію, яку контролював чи не єдиний її боєздатний збройний підрозділ — Січові стрільці, а також залізницю Київ—Кам’янець-Подільський та ґрунтову дорогу Кам’янець-Подільський—Волочиськ.
Чому «офіційна» версія не може бути правдою — продовження
Будь-які твердження типу: в діяльності Директорії «ніби сфокусувалося споконвічне прагнення українського народу до створення власної державності, самоідентифікації, самоутвердження», або створення Директорії «стало логічним вінцем діяльності демократичної течії українського національного руху в революції 1917—1921 рр.» є вигадкою, ідеологічним штампом.
Натомість наведемо констатації очевидного, а саме:
— фактично жоден із заходів уряду УНР не було завершено,
— на Трудовому Конгресі «Директорія не забезпечила повне представництво усіх народних обранців»,
— узимку-навесні 1919 р. єдина державна ідеологія була відсутня[280].
Весь час існування Директорії УНР характеризувався «тотальною боротьбою за владу на всіх рівнях політичної системи УНР». Це сталося, зокрема, тому, що Універсал ТКНУ не внормував взаємовідносини між вищими органами державної влади — Директорією, Радою Народних Міністрів та комісіями ТКНУ. Цей системний недолік намагалися «компенсувати» іншим папірцем. Know how українських націонал-соціалістів полягав у тому, що Основний закон (точніше — його відсутність) намагалися замінити міжпартійною угодою — т. зв. «Чорноострівською угодою» між двома ЦК — УСДРП й УПСР та делегатами Центрального повстанського комітету (ЦПК).
Очевидний наслідок не забарився: верховною владою в такій ситуації невідворотно став той, кого підтримували військові. У даному випадку Петлюра, «який фактично одноосібно визначав напрямки державної політики».
Цей період характеризувався також:
— «протиборством між соціалістичним урядом, С. Петлюрою і групами “правої” політичної орієнтації»,
— «значною напругою» у відносинах між урядами УНР та ЗОУНР внаслідок того, що вони обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідеологічні, соціально-економічні принципи побудови державності,
— «крахом усіх акцій дипломатії УНР на міжнародній арені»,
— несумісними принципами зовнішньополітичної орієнтації: УНР — на поляків, ЗОУНР — на денікінців[281].
І от питається: чи могла все це компенсувати урядова декларація від 12 серпня 1919 р., яка відкинула засадничий, «трудовий принцип» і всього політичного устрою «другої» УНР і «проголосила курс на парламентаризм та загальну трудову демократію»? Відповідь залишається за вами, читачу.
Свій варіант відповіді сформулював зо два десятки років тому Василь Яблонський. Попри ідеологічно вмотивоване, як на наш смак, твердження — «у 1918—1919 рр. існувала об’єктивна необхідність такої специфічної форми державного правління, як Директорія», він обґрунтував такі констатації :
— «характер конституційного процесу не дав можливості закласти справжні конституційно-правові підвалини державного будівництва»,