Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
— «для того, щоб утворити такі закони, він вибрав з-поміж себе людей, яким вірить, і послав їх до Києва»,
— «ці люди, депутати, мужі довір’я народу, утворили “Українську Центральну Раду”, яка і являється законодавчим народним органом»,
— «з-поміж себе “Українська Центральна Рада” вибрала людей, котрим доручила проводить в життя все те, що вона постановить, а також складати необхідні для добробуту народу закони і подавати їх на розгляд Центральної Ради»,
— «ці вибрані люде і складають Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки».
Якщо взяти до уваги дату написання брошури Ю. Тищенка — 26 грудня, то з великою долею вірогідності можна стверджувати, що «ворогами» більшовики стали після початку відкритих воєнних дій проти УНР. З цього, в свою чергу, випливає, що до початку цієї війни керманичі УЦР вважали їх друзями.
Означені в тексті і «три категорії» «ворогів українського народу». Це, ясна річ, «чорносотенці, або, як вони себе звуть, “істінно-русскіє”. Це і «великі землевласники — поміщики та сільські дуки — ...кулаки». Але «найбільш хитрий і найбільш контрреволюційний» ворог — більшовики, які «виступили» «останніми часами». З останнього твердження, між іншим, випливає, що до цих «останніх часів» вони «ворогами українського народу» не були.
Подавши причепурену, випомаджену версію біографії вождя УСДРП, витриману в кращих традиціях «Житій святих» або такого шедевру, як «Л. І. Брежнєв. Короткий біографічний нарис», Юрій Тищенко формулює історичної ваги висновок, який пережив свого автора майже на століття: «...ніхто не сміє сказати, що В. Винниченко буржуй. Все його дотеперішнє життя єсть безупинна завзята боротьба за народню волю, за счастя працюючого люду, за ідеали соціалізму. На протязі всього життя далекими були йому особисті інтереси: в свободі Українського працюючого люду він бачив свою свободу, в його щасті бачив і бачить своє щастя»[279].
Щоб переконатися в тому, що цей нарис і подібні йому сучасні розвідки, присвячені майбутньому короткотерміновому лідеру Директорії, мають мало що спільного з його реальним життям. Аби переконатися в цьому, досить погортати оприлюднені сторінки його щоденника, просякнуті і незрілими чоловічими рефлексіями щодо дружини Розалії (Кохи), і примітивними політичними судженнями.
«Щоденник» (який, до слова, ще чекає на свого неупередженого дослідника) малює яскравий портрет малоосвіченої, нетерпимої, агресивної особи, весь життєвий досвід якої походив від примітивних, архаїчних світоглядних уявлень селюка, накладених на несистематизовані чуттєві уривки, підхоплені в численних європейських кнайпах.
Акцентований виключно на матеріальних аспектах людського буття, насамперед фінансових, Винниченко ніколи не бачив іншого, нематеріального світу — світу ідей, світу етичних імперативів та моральних цінностей, які, власне, роблять з «людини розумної» людину вільну, людину-громадянина, відповідальну за своє життя, відповідальну за свою свободу, відповідальну за свою долю, відповідальну за долю своєї родини, відповідальну за долю своєї Батьківщини. Усі ці поняття завжди були для Винниченка порожнім звуком — якщо він узагалі щось або когось слухав і чув (ясна річ, крім Кохи) впродовж свого буремного життя.
Але від суджень оцінних перейдімо до чітких, документально підтверджених, отже, неспростованих констатацій.
Констатації автора
Перша. В ході антигетьманського повстання Українська Народна Республіка, проголошена ІІІ та ІV Універсалами Української Центральної Ради, ніколи не могла бути відновлена. Це так тому, що провідники повстання ніколи не ставили собі це за мету і ніколи про це не говорили — ані публічно, ані приватно.
Друга. Наприкінці січня 1918 р. проголошена була інша держава з тією самою назвою.
Третя. Поєднати в межах однієї політичної системи принципи парламентської демократії і радянської антидемократії, а просто сказати — радянського тоталітаризму, неможливо в принципі.
Четверта. Так звану «Декларацію Трудового Конгресу Народів України» можна кваліфікувати як завгодно, залежно від рівня фантазії кваліфікатора. Але чим вона ніколи не була і бути не могла, так це основним законом держави. Це так тому, що вона не визначала об’єму прав та обов’язків громадян. Не визначила і «права та обов’язки уряду, як і його місце в системі державної влади». Тобто не визначала власне те, що повинна визначати будь-яка конституція.