Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Сьома. Некоректним є твердження про наявність окремих «підросійської» та «австрійської» частин України. Причини такі. Від 1772 р. Російська імперія та Австрія окупували руські землі, які увіходили до складу Польської держави — Речі Посполитої. З правової точки зору, ніякої окремої України на той час не існувало в природі.

Що стосується «австрійської частини» окупованих земель Речі Посполитої, то вони мали — аж до кінця 1918 р. — чіткий юридичний статус, кордони, органи влади та управління тощо, але найголовніше — назви. Назви, нагадаймо доктору історичних наук, професору Верстюку, були такі: «Герцогство Буковина» та «Королівство Галичини і Лодомерії». Якщо зовсім просто, то можна і так сказати: окуповані Росією та Австрією руські землі були тією самою мірою «австрійськими», як і «російськими», або «підавстрійськими» — тією самою мірою, як і «підросійськими».

Восьма. Ніякого коливання між «сходом» та «заходом» серед керівництва «другої» УНР ніколи не було. Жоден з урядів цієї «держави» ні про який такий абстрактний «схід» не мріяв — не до палестин було.

Попросту сказати, різні політичні сили всередині УНР намагалися реалізувати принципово непоєднувані зовнішньополітичні концепції. Закінчилися ці спроби так, як вони закінчилися, — політично та історично ганебно, але про це трохи згодом, у відповідному місці.

Дев’ята. Сама постановка питання про те, що «демократія революційна, яка імпонувала масам <...>, виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва», не має відношення до науки. Це — приклад шахрайської підміни понять, тупої, незграбної маніпуляції. Зауважимо, що демократія не може бути «революційною» або «контрреволюційною».

Демократія, за визначенням, є виключно владою народу. Зауважимо, що в ті часи сам термін «революційна демократія» означав вихід за межі усталених на той час понять про право й закон. Означав принципову необхідність відмови від них, оскільки в іншому випадку реалізувати програму селянську «чорного переділу» всієї приватної власності на користь селянства, та й то не всього, а лише найбільш злиденної його частини, було неможливо за визначенням.

Але, вийшовши за межі «права» та «закону», побудувати будь-яку державу в принципі неможливо, оскільки держава є, насамперед, правовим інститутом. Інститутом, який визначає правила гри для її підданих або громадян, інститутом, який слідкує за дотриманням цих правил усіма і кожним, інститутом, основним завданням якого є створення та розвиток системи його, права, захисту.

Десята і остання. Проаналізуємо тезу про «нагромаджений величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму». Видима абсурдність цієї тези полягає в тому, що за часів «другої» УНР, тобто у 1919—1920 рр., вона ніколи не являла собою скільки-небудь окресленої несуперечливої цілості.