Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
— вважати ТКНУ «“загальним представництвом” українського народу підстав не було»,
— «... прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм»,
— «конституційні» акти, ухвалені Трудовим Конгресом, «обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками. Ці положення були закріплені в конституційних за своїм характером актах — “Законі про місцеві конгреси і ради трудового народу” і “Тимчасовому законі про внесення і затвердження законів в УНР” (лютий 1919 р.)» (нижче ми покажемо, що ніякого правового, а тим більше «конституційного» характеру ці акти не мали. — Д. Я.),
— «з точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В. К. Винниченка та його прихильників»[276].
Незалежно від цитованого вище дослідника та паралельно з ним подібних висновків дійшла історик Тетяна Подковенко:
— «всупереч логічному продовженню розвитку державотворчого процесу Директорія не скликала Центральну Раду, не запровадила в життя Конституцію УНР 1918 р. і не відновила попереднього законодавства»,
— «чіткої та сталої програми державного будівництва Директорія не мала. Вона здебільшого послуговувалася загальними гаслами»,
— «законодавча діяльність Директорії доводить, що законодавство тільки тоді є дієвим та ефективним регулятором суспільних відносин, коли воно пов’язане, узгоджене з реальними чинниками соціально-економічного та політичного життя суспільства»[277].
Ці висновки, в свою чергу, корелюють із результатами ще одного дослідження:
— «Директорія, на відміну від своїх попередників — Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення»,
— політичні партії, які її утворили, «не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади — від радянської системи до традиційно-парламентської моделі»,
— «в результаті детальної та довготривалої дискусії (про яку, насправді, нічого не відомо. — Д. Я.) був теоретично розроблений і третій шлях — “трудовий принцип” державного управління... Реалізація цього принципу виявилася важко здійсненною»,
— «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних (насправді — націонал-соціалістичних. — Д. Я.) сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві»,
— «згадані фактори... мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України»[278].
Чому «офіційна» версія не може бути правдою
Внутрішньо суперечливий, антинауковий характер тверджень більшості сучасних дослідників має давнє й глибоке коріння.
Проростати воно почало задовго до початку так званих «національно-визвольних змагань», а розквітати — відразу після їх початку. Наведімо лише один приклад, який стосується не першого, але й не другого за значенням та питомою вагою їхнього учасника. Його ім’я — Володимир Винниченко.
Приклад такий. 26 грудня 1917 р. київська друкарня Стефана Кульженка ((1837—1906 рр.) випустила в світ невелику брошуру, в якій були сформульовані якщо не всі, то майже всі основні міфологеми так званої «Української революції». Брошура такого собі Юрія Тищенка — найбільш рання відома нам робота агіографічного характеру, яка формулює всі основні фальшиві ідеологеми, до сьогодні відчайдушно експлуатовані в українознавстві доби незалежності України. У цьому сенсі ця брошура, як і всі без винятку відомі нам життєписи Винниченка, в т. ч. академічного походження, є предметом літературно-філологічного, а не історичного аналізу.
Ось лише декілька рядків з одного життєпису цього письменника, драматурга та політичного діяча:
— «Український народ, один з найбільш поневолених народів, скинувши кайдани неволі, напружує тепер всі сили свої, щоб утворити на своїй землі новий демократичний лад та зайняти таке становище, щоб не впасти знову в тяжкі кайдани неволі»,