Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Останній фундаментальний висновок «з огляду на те, що Директорія УНР не виконала своєї головної мети — зміцнення та збереження самостійної української державності — можна говорити про формальну поразку українських визвольних змагань 1917—1920 рр. Ці процеси були лише етапом становлення українського суспільства і держави»[271] — взагалі не вкладається в межі наукового дискурсу. Наприклад, тому, що етапом становлення «українського суспільства і держави» можна назвати що завгодно — від царювання Панька до так званого Акта проголошення Української держави від 30 червня 1941 р.

Ось ще один приклад ідеологічно упередженої і грубої фальсифікації. Як вважає її автор, Гетьманат у зовнішній політиці продовжив курс УЦР «на утвердження України в якості суб’єкта міжнародного права і передав його у спадок Директорії УНР, а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування останньої з усіма народами світу»[272].

Дарма, що будь-які, крім цього, дослідження, які побачили світ упродовж останніх 100 років, в один голос стверджують: ніякого правонаступництва між УНР доби Грушевського, УД та УНР доби Директорії не було і в принципі бути не могло. Тим більше у сфері зовнішньої політики.

Натомість неупереджені дослідники дійшли наступних висновків:

— «закон про форму влади на Україні», який деякі науковці називають тимчасовою Конституцією об’єднаної України, «складався лише з 8 розділів і був слабо опрацьований»,

— «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів»,

— нові керівники України використовували соціалістичний принцип «трудової демократії»,

— УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише окрема частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, була визнана законом повноправною,

— незабезпечення державою права приватної власності на землю кожного громадянина «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу».

Але найголовніший, на нашу думку, висновок тут такий: «особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо — російськомовного»[273].

Зовсім просто: Директорія УНР, як і сама УНР, була приречена, тому що її не сприймали ані всередині країни, ані за її межами.

З цими висновками до певної — але лише до певної — міри корелюють висновки інші. Наприклад, той, що Трудовий Конгрес був єдиним діючим на той час органом «установчої» влади. Це справедливо лише за умови, якщо вважати це фіктивне збіговисько випадкових людей «органом влади».

Важко сперечатися з іншими висновками — і щодо змішування виконавчої та законодавчої влади в одному політичному суб’єкті, в даному випадку в особі «колективного органу» — Директорії УНР, яка від літа 1919 р. була «юридичним» представником лише однієї фізичної особи — Петлюри, і щодо безмежного розширення кола суб’єктів законодавчої ініціативи.

До останніх належали і Директорія, і уряд, і окремі міністри, і голови відомств, які не входили до складу кабінету, і Державна канцелярія, щоб мало не здалося — ще й Державний контролер та Державний секретар — тобто кількадесят фізичних осіб.