Українське письменство

Ми нарочито зупинилися на статті т. М. Годкевича і збуджених нею відгомонах, бо очевидячки вони лягли в основу тих змін, що зайшли в «Новій книзі» і зробили з невеликого розміром і форматом видання великий журнал з деталізованим підбором матеріалу і складним змістом, «журнал книгарської справи і видавничої політики».

Перше, що впадає в око, — це новий формат журналу.

Досі «Книги» і «Нова книга» виходили на зразок «Книгаря», невеликими зшитками в 3—4 аркуші, тільки переробивши убогу зовнішність на мідний гріш видаваного часопису на зовнішність показнішу і пристойнішу, як то належить органові великого видавництва. Формат і розмір «Книгаря» стали свого роду традицією української періодичної бібліографії. Яким же чином т. Годкевич, що в своїх статтях такий натиск кладе на традиції російської бібліографії (так їх поважає), — в своїй практичній редакторській роботі легко і безтурботно ламає традиції бібліографії української?

Справа, розуміється, не обмежується на розмірі та форматі. Вона йде далі і в другу чергу позначається на характері й доборі статейного матеріалу.

Фундаментальних статей в свіжому № «Нової книги» чотири (до речі, число, якого дотримувалась редакція «Книгаря» в одинарних ч. ч.).

' Перша з цих статей — передова редактора С. Пилипенка «На п’яти підоймах». Т. Пилипенка в цій статті турбують справи Державного видавництва — брак основного капіталу, відсутність господарчого плану і т. п. Але висновки його кінець кінцем оптимістичні: п’ять могутніх підойм (ричагів) мають вивести видавництво з того становища, яке т. Пилипенко не боїться назвати «перманентною кризою». Це: 1) товариш Урожай, 2) культурне (наслідком революції) піднесення людності, 3) українізація, 4) розгортання шкільної сітки, згідно з новими планами загального навчання і 5) ліквідація неписьменності. Точними даними, викладками, цифрами т. Пилипенко своїх висновків не підкріпляє: його стаття написана в тонах газетної передовиці. Друга стаття належить т. Арнаутову і трактує питання про підручники для шкіл соцвиху. На жаль, вона становить собою не так розгляд і оцінку видавничих перспектив, скільки ґрунтовний, добре арґументований наказ педагогічним колам, які треба писати книжки для трудшколи. Ядро її не бібліографічне, а методичне. Але і цю статтю з певними обмеженнями можна віднести до тої рубрики, яку т. Годкевич узиває «видавничою політикою».

Інший характер мають останні дві статті. Цікавіша з них перша: про українську кооперацію та поширення книжки на селі. Питання, яке вона висуває, справді актуальне: чому книжка так слабо йде на периферію. Відповідаючи на це питання, автор має мужність признатися, що тут діє і нездатність периферійного апарату розповсюдження, і віддаленість сіл від нинішніх округових центрів — при безперечному культурному занепаді районів (особливо це треба сказати про районові центри з колишніх повітових міст). Слушно й цікаво сформульовано і практичні висновки автора про заходи, що їх треба вжити для поширення книги. Стаття т. О. Прозоровської про «Формування робочого ядра по бібліотеках» (четверта з черги) найменш цікава. Авторці бракує ширшого погляду. Нудно читати многоповторювані її слова про те, що для широкого читача класики «російські і чужоземні (про українських ні слова!) в повних збірниках творів становлять матеріал важкий і некорисний, для читача ж розвиненого, або коли єсть досвідчений бібліотекар-марксист, що міг би освітить твори марксівською критикою, класики становлять дорогоцінний матеріал для вивчення різних періодів економічного розвитку».