Крига. Частини ІII–ІV

На зворотному шляху пан Кшиштоф раз відізвався — піднялося на той пагорб із видом на Тунку, зимові тіні почали виповзати з-за будинків, дерев і заметів, село плавало в чорно-олійних заводях, і брела, повертаючись із полювання з порожніми руками, через них також група мисливців із фузеями, закинутими на плече; Один вказав на них ціпком на громадському майдані, зокрема на одного низенького мисливця між ними.

— Коли він із вами заговорить, — сказав він, голову од грудей відклеївши, а тьмідина йому з очей засльозилася, — як уже думку висловить, по тому пізнаєте.

— Що пізнаю?

— Чи вже буде Відлига після цієї Зими. Він це відчуває, як собака запеклу кров пораненого звіра, носом, нервом.

— Себто слабкість Історії.

— Ба! — захихотів він. — Старий на ній зуби з’їв.

Відучора не прийшов, однак, жодний гонець зі свіжими новинами із Іркутська. Проте все ще чекали; зналося із підслуханих їхніх розмов і з їхніх цілком відвертих коментарів, якими вони вголос обмінювалися, — коли пан Кшиштоф із іншим японцем проводили від хати біля церкви до цієї низенької хатини, — що чекають повернення останнього підрозділу, який мав би доповісти про військо, котре виходить із Ящика. Адже Старий оповістив про якусь нову операцію. Зруйнують черговий міст? Підірвуть потяг? Якщо тільки вітер Історії подує у вітрила. Якщо пасьянс укладеться.

Закурилося цигарку. Він задумливо поклав карту, почухав густу бороду. Запакований у два товсті светри, здавався товстішим і ширшим у плечах, хоча насправді був скромної постави. Він мружив від сонця попелясто-сірі очі. Мав би, певно, носити окуляри. Потягнув гральною картою по чималому носі, щось пробурмотів у вуса. Тоді, на показі Бойової Помпи, не впізналося його, попри східний акцент і ясні слова. Виплюнулося дим. Згідно з пошуковим ордером на арешт — бородавка на кінчику правого вуха. Придивлялося до нього відверто.