Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Підвелося. Звідки прийшов цей імпульс? Тіло почало виконувати жести опудала. Зауважилося світло, що бухкало із затиснутої правої руки. Ґросмайстер. Не відчувалося цієї руки, ні, зрештою, іншої руки.
Втратилося теж орієнтацію у барвистій імлі. Підвелося, повернулося, щоби ступити крок по кризі, й тільки тоді побачилося чорно-лискучу тушу лютого — бурулька, сталаґміт, струна, жила, медуза, черево, — побачилося їх близько, на відстані простягнутої руки, за піваршина. Фіранки морозу тремтіли, як метелик.
Той білий піт, що струменить по боці ґляція, — це зріджене повітря.
Ота тінь під шкірою ґляція — це гелій, який довільно рухається при температурі, при якій нічого не рухається.
Та крига — це втілена Істина, матерія, спроваджена нижче нуля за Келвіном.
Випросталося плече. Вистачить просунути руку до бурульки.
Подумалося про палець пана Кожинського.
Подумалося про палець, про зашифрований лист із давнього минулого, про всі ці танці, яких не могло знатися, про воскресіння Ніколи Тесли, про інші недомерзлі минулості. Є речі, які робляться істинами, правдивість яких витворюється.
Подумалося, що й так не живеться: жоден організм Літа не може стати під лютим і вижити.
Ніч зморщувалася і вигиналася.
Черное Сияние висвітлювало із ґляція великі, прекрасные, месмеричні світіні.
Притулилося до лютого.
… Пробитий навсібіч морською зіркою хірургічних бурульок, капітан Фретт висів над вулицею, заморожений у тузіні більших і сотні дрібніших шматочків. Морська зірка ще втримувала його цілим, хоча анатомічно неправильно, це, однак, дозволяло побачити в закрижанілій бійні людську форму. Пройшлося між стегном і кишківником і головою з частиною хребта, під напіваркою зігнутої руки, яка й далі тримала мороскляну шаблю. Ґросмайстер викресав на лезі мільйон сліпучих веселок.
Вони захищали від них очі, підходячи. Обидва десь загубили свої окуляри. Чому вони спішилися? Побачилося тварин на краю імли, в імлі, коли вони злякано відступали в гущу імли. Нижчий гусар, той із плямою крови на плечі, зробив два кроки й відстрибнув, наче ошпарений, дихаючи тьмяно. Вищий гусар, той із карабіном, хухнувши на замóк зброї, приготувався було до пострілу: марно, карабін не спрацює. Він також відбіг на кілька аршинов, в імлу.
Але в будь-якому разі гуркіт від пострілу Ґросмайстера незабаром приведе сюди решту, слід…
Що? Похиталося головою. Планувалося було — що? Віддатися під опіку Побєдоносцева?
Вийшлося зі світіні капітана Фретта, й перший удар болю пробіг плечем до шиї; ледве підвелося.
Мусилося захитатися — нижчий гусар, той із шаблею, витріщивши по-пташиному очі, зібрався стрибнути, щоби проштрикнути мене нею. Бачилося у формі його світіні від Чорного Сяйва всю неуникненність подальших рухів солдата, наслідок логічних неминучостей. Як уві сні — як сонный раб — сповільнений між сповільненими — відступилося убік. Гусар проштрикнув повітря.
Він закричав і втік.
Тепер залишилася уже тільки імла й те, що в імлі.
Вони підходили до самої межі райського світла ліхтаря: мамути, абааси, Пєґнарові ґолеми. Спостерігалися барвисті конвульсії ночі. Нехай би хто урешті з’явився і ясно показав своє нелюдське обличчя. Нехай би стрибнув і потягнув в імлу, в дим. Як покликати їх виразно? Які жертви скласти?
Терпляче чекалося на руководителя до Підземного Світу. Чекалося, поки вистачило сил, або ж Морозу, — тобто як довго? Сонну мить, хвилину, дві, п’ятнадцять, годину, решту ночі? Стоячи, наче вморожений, посеред Головної вулиці, тунґетитовий світоч у руці, відвугляні світіні на хмарах білости. Охолоджений розум не зафіксує змін, як нічого не викуєш на діаманті, ані не відтиснеш інформації у досконало впорядкованому кристалі. Мить зливається із миттю, час набуває форми кола, мова перестає слугувати для переказування складних думок. Хррр-кгр, хррр-кгр, хррр-кгр, хррр-кгр, хррр-кгр, хррр-кгр.
І коли вони заїхали сюди санями, лежалося на закрижанілому брукові за якихось двадцять аршинов від лютого й Фретта, трусячись у смертельному ознобі, зігнувшись навпіл, із колінами, що товкли в груди, зубами, що цокотіли, руками, які безпорадно били у сніг. Дихання не хотіло увійти до замороженої трахеї. Не моглося навіть застогнати від страждання.