Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Дихалося сибірським повітрям, дихалося морозом відкритої Азії, дихалося глибоко, як у відпустці, прописаній лікарями на високогірному курорті. Іншим було тут життя, іншим світло, небо, барви, по-іншому ковзав по крижаній лазурі час. Слушно казав редактор Вулькевич: там, в Іркутську, живеться за годинником із хвилинною стрілкою, у якійсь пристрасній напрузі, — хвилина минулася, отже хвилину втрачено — можна більше, можна швидше, треба швидше! Заробити? Зробити, зробити! Це, оте, будь-що — аби вирватися з бездіяльности, аби додати успіх до успіху. Бездіяльність є найбільшим гріхом. У місті, а тим паче в такому місті, — людина є тим, що робить, тим, що зробила. Шляхтичі тікають на село не тому, що мають там маєтки й душі селянські під феодальною владою, а тому, що там вони чуються більшими. Що б зробив чи не зробив пан князь, він не перестане бути князем. Натомість місто, місто промислове, торговельне, банкове, — воно є стихією Шульців світу сього.
— Може, маєте новини про губернатора? Як перехилилася влада в Іркутську?
— Нічого нового не надійшло, пане Бенедикте, — сказав Один. — Ми останні з міста приїхали, потім нічого, тиша.
Тиша над полями, тиша над лісами. Якщо немає тут звуків відмірювання секунд і хвилин, то й не шкода тих секунд і хвилин, котрі минаються непоміченими. У місті вже б велика нетерплячка охопила людину, вже б вона до думки, до дії, до якоїсь жорстокої необхідности учепилася. А тут — вийшлося на поля, пройшлося по свіжій білости між хатинами, провалюючись по коліна в грузькому снігу, стежку четверну, реґулярну в ньому протоптуючи, поблукалося на морозному, кришталевому повітрі… А навіщо? А для того, щоби ходити, щоби дихати. Котра година? Не дивиться на годинник. Який день? Понеділок або вівторок, двадцять четвертого або двадцять п’ятого листопада. Або двадцять шостого. Якось так. Приблизно. Більш-менш.
Оскільки покинулося поселення, з-поміж хат і скелетів старих юрт вийшовши, піднялося на перший пагорб біля лісу, щоби помилуватися краєвидом, котрий відкрився перед очима, гостро виблискуючи на сонці. Спираючись на палицю, піднеслося вгору мороскляні окуляри. Один, два, три, шість, тузінь і ще два дими — зі стількох коминів чорніє у небо знак. До приходу Криги Тунка налічувала понад сто сімей, не беручи до уваги проїжджих бурятів; тепер тут, мабуть, мешкає більше японців Пілсудського, ніж старих поселенців. Були дві церкви, дерев’яна й мурована, були два товарні склади для степовиків бурятських, монгольських… Тепер лише сніг і крига, й мерзлота. Чим мали б люди тут прогодуватися? Колись жили завдяки рибальству, полюванню, розводили худобу, хайнаків, сарликів та овець. Але бурульками тварин не прогодуєш. В Зимі вмирає й рільництво. Пан Кшиштоф, закуривши люльку, так само спираючись на мисливський ціпок, оповідав, що подібно виглядає увесь Байкальський Край. Він, указуючи у світлі морозу-сонця, де стояли улуси бурятських юрт, розповідав про життя Літа, про тогочасні звичаї. Завжди заходилося до талу бурятів, до талів найстарішого поганського роду, де частували саламатом зі сметани й тарасуном, який гнали з коров’ячого й кобилячого молока, він дуже квасний на смак, але б’є у голову притьмом… А хто нині залишився? Недобитки якісь, погляньте, пане Бенедикте, бо така ж доля по всіх селах і місцинах сибірських, чи давніх, тубільних, чи поселеннях вісімнадцятого століття, чи найновіших, на столипінському праві заселених бідняками з-за Уралу. Те, що колись становило великий і головний промисел Сибіру, — природа, пане Бенедикте, природа, плоди тайги й землі, дари вод, — із цього тепер майже ніхто не проживе. Сибір славиться важкою промисловістю, крижлізною, тунґетитовою. Мешканці Краю Лютих переселяються з провінції до міст, надто до Іркутська. Харчі привозять довгими потягами, а в інший бік вивозять скарби Зимного Ніколаєвська. Перевернулося усе, з ніг на голову стало. (Так каже пан Один, поглядаючи опущеними м’якими вологими очима на груди). Обернулася Історія, і треба б її назад на старі фундаменти поставити.
— Не вірте у те, що вам товариш Віктор наговорив, — сказалося йому на це. — Ніхто не має такої магічної сили над Історією.
— О, то це неправда, що ви із Шульцом-Зимовим про добру Відлигу домовилися?
«Домовилися про Відлигу!» Зітхнулося. Він похитав звішеною головою. Вот и весь сказ.