Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Вони піднесли, поклали на санях поруч із закривавленим паном Щекєльніковим, хутко загорнули в заячі й оленячі шкури, розкрили силою щелепи й влили до горла теплі трави. Вони зав’язали усього в хутра, наче немовля. У вузькій щілині підстрибувало зоряне небо й веселкова імла. Втратилося свідомість і до свідомости повернулося: знову й знову. Сани сунули дедалі швидше, чулося шурхіт льоду під полозами й покрикування візників — польська мова, мова із польським звучанням. Раз майнуло над щілиною заросле обличчя, показало щербату усмішку. Мені спробувалося вищиритися у відповідь, але тільки вкусилося губу й язик. Дрож більше нагадувала епілептичний напад, полум’яна кислота текла жилами, кати здирали шкіру з м’язів, рвали тіло на шматки, товкли кості й вливали в них замість кісткового мозку розтоплений свинець. Хотілося сказати усміхнутому бороданеві, що все розуміється — лампа, опівночі тьмічка, Пілсудський також прагне виграти свою Історію на смерти генерал-губернатора, — але він прудко встромив до відкритого рота шмат тваринного жиру й не сказалося нічого. На небі Черное Сияние заслонювало й відслонювало байкальські сузір’я. Не бачилося жодних дахів, ліхтарів, веселок від мороскляних ламп. Тільки одну й другу щогли з трупами. Японці вже розслабилися й голосно реготали з бравих солдатських жартів. Сльози болю застигали в очах. Ніщо, ніщо не пішло за планом. Не знайдеться батька, не розморозиться батька, не виправиться Історію; ні за що, ні за що віддалося панну Єлену. Жуючи сиру солонину, замороженим покидалося Місто Криги.
Розділ дев’ятий
Про душу заморозницьку
Він розкладав пасьянс.
— Я так припустив, що коли мені цей пасьянс вдасться, то буду диктатором Польщі.
Сілося на лаві, притиснутій до іншого боку столу, загорнулося у шкуру північного оленя. Велика піч, по-султанському розперта на чверть хати, добряче нагріла покій, але мороз міцно сидить у кістках. Свої старі кістки грів на тій печі величезний чабанський собака-роздирака, який уже майже очисьок не розплющував; що на нюх зі світу сприйме, то стільки ще присутній у цьому світі. Коли проходилося повз двері кухні, де сидять за шаньгами із сиром пан Кшиштоф й інший японець, собака підняв голову й покрутив нею поволі, керуючись вказівками носа, сліпий. Усілося, знову загорнулося у шкуру, вийнялося тютюн і цигарковий папір, помалу скрутилося цигарку. Ранкове сонце падає з-за плеча, не треба мружити очей. Але мружив очі під кошлатими зрослими сивими бровами він, укладач пасьянсу.
Бо за вікном білої горницы — ліворуч, понад плечем, — там поля сліпучого снігу, там блакитно-ясна гладінь, наче з акварельної мініатюри, а далі бір хвойно-кедровий, високий, густий, не цілком ковдрою кришталевого пуху затягнутий, бо спершу чорнота затінених стовбурів, а далі — плоскогір’я крижаних крон. Можна б надійно ним ходити, і тварини там шмигають, вивірки, нечисленні соболі: зауважувалося їх знову й знову на шляху з Іркутська, на тлі неба. Й так воно йде — білість, чорнота, білість — угору, майже до Сонця, по усіх стоках стрімких гір, увінчаних на півдні шпичастими піками. Крізь віконце видно утворення з трьох верховіть — там розміщена варта японців, вони спостерігають у лорнет за околицями й виблискують попередження про чужих мандрівників. Уночі палять вогні на вершинах. Сигнальний ланцюг тягнеться навколо на добрих кількадесят вёрст. Тунка — це природна фортеця. Одна карколомна стежка на схід, одна — на захід. По-іншому не дійдеш: гори, гори, засніжені, закрижанілі ліси, а в них тільки таємні шляхи мисливців. Омріяна криївка для антидержавних повстанців.
Учора вийшлося на прогулянку в товаристві пана Кшиштофа, якого кличуть Один, тобто Одинка. Він аж ніяк не посідає першої позиції у Японському Леґіоні, а прізвисько його виникло через перекривлену шию. Себто, мабуть, він справді скрутив собі в’язи, й таким уже залишився: поламаний, звихнутий униз й убік, перекривлений до плеча, тож у профіль, а вже напевно у світінях під Чорним Сяйвом пан Кшиштоф (зроду високий і стрункий, як береза) вимальовувався в óбразі цифри один: тут корпус вузький, прямий, а тут — шия і голова під гострим кутом до землі хиляться. Так він і ходив, у землю вдивляючись, на квінту від ключиці носа опустивши. Спиталося його, що саме з ним трапилося — чи в якійсь військовій пригоді зазнав контузії? Один тільки меланхолійно зітхнув, усю життєву оповідь у цьому зітханні умістивши. Так пізнається людей, безпечних від словесних оман. Видихнулося повітря з легенів у так само щирій відповіді, а потьміт забарвив пару на вкритих памороззю губах.