Крига. Частини ІII–ІV

Насправді ж зовсім не відчулося Сибіру упродовж цих місяців в Іркутську, не чулося, що живеться у Сибіру, — місто є місто, Зима є Зима — тільки тепер, ставши в самотній мізерності на широкій палітрі тайги, хоча й замкнутій зусібіч горами, проте все одно безмежній у своїй азіатській величі, під іще ширшим небом, під гладким монгольським писком неба, приклеєного до землі, під скісним Сонцем… Сибір. Тільки тепер. Скільки слів загалом сказалося до пана Одина після виходу з хати? Може, три тузіні.

Уколов у серце перший протобіль отієї «задушливої сибірської хвороби», про яку намагався розповісти в експресі Філімон Романовіч Зєйцов — як то вони зустрілися з Сєрґєєм Андрєєвічем Ачуховим, як упізнали один одного без слів, порозумілися поза мовою другого ґатунку… Тут, біля підніжжя Азії, у долюдській природі. В тиші. Бо зазвичай людина мовить слово, й уже половина уваги марнується у неї — в того, ким вона є, — на істинне чи хибне значення цього слова. Більш працьовиті базіки здатні майже цілком стерти себе з існування повінню слів, яку розливають хвилина за хвилиною, сенс за сенсом. Але спробуй зректися буття у цій тиші океану білої тайги, спробуй выговориться до нуля під небом мамутів!.. Крокувалося з паном Кшиштофом у товариському мовчанні.

Стара хата серед лісу, спершу мабуть криївка контрабандистов, які переправляли за Байкал криваве золото, ховалася за віковими кедрами, за сто кроків від просіки. Тунґуси мали приказ не вистромляти носа, щоби не потрапити на очі бурятам із Тунки, з цього б зробився зовсім даремний нині скандал. На другому боці Іркута стоять — японці показали їх ще по дорозі з міста — тут кургани на могилах героїв якоїсь давньої монголо-російсько-бурятської війни. Чи ведуть через Тунку Шляхи Мамутів? Леґіонери знизували плечима, хитали головами. Вночі, при світлі лоєвої свічки, в ритмі добре накрученого дзиґаря, викладалося на неструганій дошці ворожбитський пасьянс — безрезультатно.

Сани стояли за хатою, оленів сховали під тимчасовий навіс. На лаві на веранді, із квадратною головою, спертою на вкриту бурульками огорожку з балясин, сидів на погожому морозі пан Щекєльніков. Сілося поруч. Один пішов зазирнути до инородцев. Пан Щекєльніков підняв повіку, поправив пов’язку, поправив шаль, опустив повіку. Спітнілося дорогою з Тунки, втомилося, що аж дух запирало, горло перехоплювало; ледве вдалося глибоке дихання відновити, втома добряче охопила тіло. Слабкість після замороження ще не вийшла цілком із організму. Сиділося, поволі дихаючи, зігнувшись до колін. Пан Щекєльніков підняв обличчя до неба, повернувся на лавці, як рослина на грядці, що до сонця тягнеться. Відкашлявшись, повернулося до спокійнішого ритму дихання. Біле світло морозу поколювало зіниці. На бурульках мерехтіли кришталеві веселки. Одна бліда хмарина вклеїлася на небосхилі — показалося панові Щекєльнікову ту хмарину простягнутою рукою. Пан Щекєльніков показав на закрижанілі крони дерев — шмиг-шмиг, біло-чорна куля хутра прослизнула поміж гілок, виснажений горностай, останній мабуть. Насунулося знову на носа мороскляні окуляри, яскравість розлилася на увесь світ, уже пом’якшена, підтоплена. Дихалося дедалі повільніше, мороз гладив щоки ялицевими віхтиками. Зовсім не хотілося спати — але потопáлося у тому самому всеосяжному спокої, у якому (як уві сні) слова абсолютно зайві, слова тільки заважають. Услід за Одином вийшов Тіґрій Етматов: у глиняному горщику він приготував чергову порцію мазі з кедрової живиці. Сховалося мазь під шубу. Тіґрій задоволено плямкнув, пошкутильгав довкола лави й сів із усього розмаху на іншому боці, із виразом великого задоволення собою на круглому обличчі. Пан Щекєльніков зиркнув на нього похмуро, а шаман радісно вищирився. Сперлося до вугляно-чорної стіни. Мороз. Мороз. Чисте світло. Це залишиться уже назавжди, навіть якщо забуте, не згадуване, не забруднене словами, ба, тоді навіть більш міцне: тавро лютого. Пам’ять дотику до Криги. Її годі було торкнутися, це викривлене минуле, заламане на межі осердя Істини, — наче заламаний сонячний промінь, розкладений на спектр барв на краю призми. (Палець пана Кожинського). Не моглося торкнутися лютого, проте вже ніщо не вийме із серця отого досвіду. Істина чи омана, вчинене чи невчинене — не має значення. «У спогаді відсутня різниця між світом й уявленням про світ». Мороз, мороз сидить у кістках. На моросклі окулярів росла пляма крижаного Сонця. Біле світло морозу поколювало зіниці. Тиша. Тайга. Сибір.