Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

За словами З. Фройда, етична свідомість надає переваги почуттю прекрасного, тобто позитивним емоціям над неприємними. Але, звертаючись до роману «Еліксир Сатани» Е. Гофмана, Фройд аналізує нагромадження мотивів, пов’язаних із психологічними розладами Я. Серед головних факторів, які перетворюють те, що лякає, на страхітливе, він назвав відношення до смерті, що пов’язане у чоловіка з комплексом кастрації. Закономірно, що у творчості Ульянова-Ульяненка сконденсовано найпотужніший на порубіжжі страх смерті, оскільки маємо імперського садомазохістського суб’єкта. Це спричинює «нав’язливе повторення» злочинного, передусім сцен сексуального перверсивного бажання з потягом до вбивства. Зіставлення письма Панаса Мирного, який пише про «багатосерійного» злочинця Чіпку Вареника, й Олеся Ульяненка, який пише про подібне («Дофін сатани»), виявляє характерну психологічну відмінність письма, обумовленого протилежною психотипністю. Так само, як і зіставлення письма Є. Пашковського й О. Ульяненка.

Посилаючись на Шеллінга, Фройд відзначав: «страхітливе — це щось таке, що повинно було би залишатися прихованим, однак воно проявилось»[1272]. Якщо свого часу О. Косач (Олена Пчілка) стверджувала, що Марко Вовчок вкрала «українську личину», то в нашому часі сталося значно страхітливіша імітація: психологічно імперський суб’єкт-імітатор видає себе за національного суб’єкта-творця. Цей унікальний випадок у психоісторії української літератури свідчить, що мова не є визначальною для коду національної літератури, визначальним є лише мовлення. В лаканівському структурному психоаналізі закономірно, що наголошується розрізнення мови і мовлення при пошуку іманентності[1273]. Мовлення визначається психотипом, з глибини якого постає твір. Страхітливе в Т. Шевченка, В. Стефаника, Панаса Мирного, Т. Осьмачки, М. Гоголя має свою психологічну типовість, з якої випадає страхітливе Ульяненка.