Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Психоаналітичне тлумачення деструктивних суджень виявляє, що їх психічним змістом є бажане витіснення («Дещо в негативних судженнях можна означити такими словами: „Це є щось, що я найкраще хотів би витіснити“»[1280]). У цьому разі можна вести мову про несвідому імперську боротьбу О. Ульяненка з українством. Адже нігілізм виростає на ґрунті психічного роз’єднання інстинкту смерті й інстинкту життя. Ці психічні сили в імперського суб’єкта мають потенційну тенденцію відокремлюватися одне від одного, або змішуватися. «Загальну хіть до заперечення, негативізм деяких психотиків, — писав Фройд, — насправді потрібно розуміти як ознаку змішування інстинктів через відхід лібідозних компонентів»[1281]. Як було виявлено, ознакою імперського суб’єкта, що визначає сутність карамазовщини, і є змішуванням інстинктивного, що веде до світоглядної монструозності.

О. Ульяненко хронічно виписує сцени, в яких злочинний персонаж уявляє себе ґвалтівником матері. Психопатологічне бажання заволодіти матір’ю ціною її різноманітного приниження виписано з усією натуралістичною брутальністю у романі «Дофін сатани». Тому позиція О. Ульяненка у психоісторії порубіжжя має розглядатися як імперська стратегія, пронизана кастраційними страхами, спровокованими активізованим материнським суб’єктом, що викликає агресію. Така агресія аналогічна агресії імперського чоловіка проти свідомої національної жіночості, яка несе загрозу символічної кастрації. Цим зумовлена садистська відповідь імперського чоловіка-вбивці. Закономірно також, що у своїх інтерв’ю О. Ульяненко зізнається про ненависть до Лесі Українки.

Оскільки садистські фантазії, з погляду психоаналізу, визначають зміст страхів, передусім страх перед зовнішніми і внутрішніми переслідувачами, то уявні напади на об’єкти (продукується нав’язлива символізація цих уявлень) виражають семантику страхів. Чоловік боїться, що жінка здатна пожирати його так само жадібно, як він бажає пожирати її. Страх перед об’єктом активізує орально-деструктивні імпульси. Невипадково вбивця в О. Ульяненка пожирає свою жертву буквально: готує жіноче тіло як їжу. Знищення жінки-об’єкта, що хронічно переслідує чоловіка, а отже, бажане знищення ситуації переслідування пов’язане з бажанням всемогутнього контролю над об’єктом у його крайньому вияві, коли найповніший контроль можна здійснити, вбивши об’єкт. Відповідно тотально розгортається некрофільський дискурс[1282]. Діяльність імперського суб’єкта щодо національного спрямовується на символічне розщеплення його інтегрованого тіла, в романах Ульяненка про це свідчать натуралістично виписані садистські сцени розщеплення вбивцею тілесності жертви.