Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

В українському жіночому письмі акцентується увага на кризі національної мужності, яка полягає в роз’єднанні потягу до істини і сексуальної волі до життя. Тому чоловіча особистість, яка не знає волі до істини, у національного жіночого суб’єкта викликає символічну відразу: «Ти й досі не розумієш, чому мужики так пишаються своєю потенцією. Значно більшою мірою, ніж розумом, честю, совістю і навіть грошима. Адже статева сила не свідчить ні про силу волі, ні про силу розуму, ні про інші чесноти мужика. Могутню потенцію може мати і абсолютний дурень, і безсовісний виродок…»[1286].

Аналітична критика національної мужності, представлена есеїстично і художньо Є. Кононенко, імпульсивно констатує необхідність нарощування національної свідомості, що має сприяти оновленню сексуальної культури і статевої поведінки в Україні. У новелі «Втрачені стіни» Є. Кононенко у сюжеті про зруйнування старого будинку акцентується увага на приреченій колоніальній «мужності», яку зносить вітер сучасності, коли вона не здатна прийняти нову форму життя. «Ми втрачали стіни!» — так символічно ця новела передає дух перехідної епохи, вказуючи на прихід нового часу як зростаючої потреби національної мужності. Брак такої мужності породжує істеричний національний жіночий театр творчої особистості. Саме цю недостачу мужності в українському постколоніальному світі використовують імперський постмодернізм і фемінізм.

Епоха імперського постмодернізму в Україні почалася з «пришестя» письменниці М. Кривоногової як символізація релігійного матріархату: чоловіки-апостоли з явним комплексом матері, створивши масонську ложу, проголосили Кривоногову в Києві новим Богом — Марією Деві Христос. Це отілеснення Бога постало на основі постмодерністської суміші християнства, крішнаїтства та імперського слов’янофільства і може бути пропсихоаналізовано як релігійний пік імперського фемінізму, адже вся його психосемантика тотально спрямована проти монотеїзму. Весь постмонотеїстичний дискурс представляється міфопоетично[1287]: у релігійних посланнях прославляється нова слов’янська богиня, яка прийшла, щоб захистити слов’янську сім’ю як любов чоловіка і жінки. Романтична ідеологія постмонотеїстичного імперського дискурсу в умовах розваленої національної сім’ї постала витонченою диявольською спокусою для молоді. Якщо М. Кривоногова стала російсько-імперським символом постмодерністського пошуку релігійності в Україні, то у найдотепнішій своїй статті «Забужко Деві Христос» І. Бондар-Терещенко влучно представляє ще одну метафоричну фігуру, вказуючи, що українським маргінальним символом постмодерністської епохи є О. Забужко. Істеричність художнього письма О. Забужко як проекція внутрішнього театру жіночої творчої особистості тримала в напрузі читача перехідної епохи. У зв’язку з цим її творчість заслуговує особливого розгляду як «силова точка» перехідної епохи. У романі Є. Кононенко «Імітація» є така красномовна деталь: «в будинку культури в їхньому райцентрі якось був книжний ярмарок, і з українських книжок були тільки „Польові дослідження з українського сексу“, які відразу розкупили вчительки з української мови, яким накинули години зі статевого виховання»[1288]. Текст Забужко став своєрідним навчальним посібником з маргінального сексу.