Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Ніхто в сучасній українській прозі не може зрівнятися з Пашковським за силою символічного проникнення в материнський об’єкт. З погляду кляйнівського психоаналізу, його творчість можна розглядати не лише як могутнє проникнення всередину об’єкта (власне материнського об’єкта, яким є Україна), але й тоталітарний контроль над ним з боку синівської самості. Однак унаслідок загрозливої інтроекції, зумовленої могутнім проникненням в об’єкт-Україну, тобто внаслідок можливого повернення цього об’єкта вбік Его, створюється відчуття небезпечного впливу навколишнього світу на письменника — це відчуття можна назвати несвідомим переживанням символічної розплати за шалене вторгнення. Щоб уникнути контролю ворожого світу над собою, кожний новий текст Пашковського стає посиленням контролю над світом з боку індивідуального Его, кульмінаційним проектом цього посилення є «Щоденний жезл» (1999). Символіка назви виражає авторитарний патріархат як щоденний контроль фалоса, логосу, жорстокого закону над українським материнським язичницьким світом. Страх перед інтроекцією несвідомого матріархального світу, а також перед внутрішніми переслідувачами спричинює злиття з ідеалізуючим внутрішнім суб’єктом, що веде до нарцистичного умогутнення Его і протиставлення цій могутності — жалюгідної материнської нікчемності світу. Так формується несвідома установка авторитарного (тоталітарного) патріархального Его.

Творчість Є. Пашковського свідчить про зміцнення і нарцистичне умогутнення індивідуалістичного Его, а також про його ослаблення, виснаження у безперервній боротьбі за контроль і владу. Адже ослаблення національного суб’єкта пов’язане з ослабленням лібідозних імпульсів на тлі умогутнення деструктивних, що проявляє нездатність зібрати всі спроектовані у зовнішній світ частини. Тому з’являється особлива для українського суб’єкта меланхолія від нездатності поєднати Бога-Отця з українським материнським світом. Творчість Пашковського відсилає до активізації материнського коду, пов’язаного з параноїдно-шизоїдною позицією, яка асоціюється з «архетипом Котляревського», оскільки провідною тривогою, яку переживає тут національне Его, є тривога переслідування. Водночас вона відсилає до сучасної постмодерністської ситуації, в яку потрапляє інфантильне українське Его, шукаючи власні психічні механізми захисту від можливого оновлення імперського світу шляхом маскулінізації, або садоавангардизму. Як відомо, в онтогенезі садистське проникнення в материнське тіло продукує страх бути ув’язненим і переслідуваним всередині материнського тіла, що породжує параноїчні тривоги (тривоги переслідування). Щоденний жезл — як метафора невичерпного фалоцентризму, невичерпної української фалічної сили — символічно нагадує статеву невичерпну потенцію Енея у Котляревського. Однак у Пашковського — сублімований піднесений «енеїзм», повернений до високого Вергілієвого варіанту «Енеїди». Проти одержимого інстинктами Енея-бубабіста постає у Пашковського одержимий монотеїзмом пророк. Агресивний характер одержимої проекції обумовлює і перенесення провини на материнський світ. Оскільки в його творчості домінують агресивні елементи щодо материнського об’єкта, то нагнітається тривога зовнішнього і внутрішнього переслідування. Его героя постійно переживає загрозу з боку потужної символізованої матері, яка може знищити його агресивними деструктивними імпульсами. Така негативна боротьба з материнським світом обумовлює виснаження сина-героя. Про це свідчить могутнє відчуття самотності у творах Пашковського. З цього відчуття-крику починається «Щоденний жезл»: «Ти був самотній, як сто вовків, що марно зрисачили ніч, зупинилися вдосвіта, з голодним підвивом, виростаючи над сірим снігом мордами, білими від інею, перегукують ліси і збиваються в ще лютішу зграю…»[1267].