Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Активний садист (як послідовний садоавангардист) цілком розриває з матір’ю, пасивний садист (непослідовний садоавангардист, або модерніст) прагне звільнити матір від її об’єктності. Тому садоавангардизм може бути складовою модернізму, а може відокремлюватися від нього в тотальну однозначність. У своїх маргінальних інтенціях І. Бондар-Терещенко схиляється до утвердження садоавангардизму, а Г. Грабович — до модернізму. Український авангардизм має свій імітаційний симптом: заздрість виявляє патологічну залежність автора від того, кому він завдячує своєю суб’єктністю. Прагнення суб’єктивізувати українську об’єктність пов’язане з модерністським дискурсом С. Павличко, Г. Грабовича та ін.

Садоавангардист у своєму мовленні хронічно прагне псувати, знищувати батьківсько-материнські об’єкти, у його письмі провідним стає імпульс до вбивства, що символізує ідею смерті іншому. Така мовленнєва поведінка І. Бондара-Терещенка в сучасній українській критиці. Для його авангардистської психопоетики характерна постмодерністська мішанина того, що прагне народитися і того, що концептуально умертвляється, а тому самознищується історія літератури як така. Закономірно, що І. Бондар-Терещенко у своїй стратегії боротьби з іншим як бажаним «мертвим» стає на боці Бузини, що означає виправдати імперську стратегію садоавангардизму. Для цього він вдаєтся до характерного прийому мішанини, щоб не розрізняти модерністське літературознавство з садоавангардистським. «Загальнопостмодерністська теза про те, що будь-яке навчительство, наука і мистецтво являють собою волю до тотальної влади, може народжувати найрізноманітніші індивідуальні тактики, — відзначає І. Бондар-Терещенко. — Варіянт О. Бузини із створенням тексту „Вурдалак Тарас Шевченко“ видається у подібному контексті цілком показовим. В суті речі, з цього самого контексту вийшли також попередники згаданого автора, інтерпретатори Шевченкової творчости Г. Грабович і О. Забужко, дослідниця „гомосексуальної“ спадщини А. Кримського С. Павличко, а також вершительки образу Л. Українки — Н. Зборовська і В. Агеєва»[1261]. Психоаналітика розрізнення потребує аналізу кожного індивідуального пошуку, що характерно відрізняється від інфантильної садоавангардистської (заздрісної) стратегії, оскільки її єдиною метою є бажання змішати, щоб позбавити іншого трансцендентності[1262], а вслід за цим заперечити трансцендентність національного світу. Так, І. Бондар-Терещенко доходить до закономірного для його студій осміяння коду української літератури як коду державності: «В Україні не було власної філософської традиції… Навзамін… виник специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т. ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування від Сковороди до Медвідя — це самопізнання і самоаналіза… Це не бенкет уяви, а звичайний лексичний обід селюка, коли жування і мовчанка стають космосом»[1263].