Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Істеричний симптом

Аристократичний жіночий проект національної літератури відсуває на сучасному порубіжжі агресивна маргінальність. Якщо аристократична національна позиція означає стриманість інстинкту заради вищого призначення, то неусвідомлене наслідування імперської деструктивної сексуальності визначає жіноче маргінальне письмо, що вкорінюється у масову свідомість і прагне скласти найновішу українську літературу (О. Забужко, С. Пиркало, І. Карпа[1283] та ін.). Одержима кастраційним комплексом, сексуальним інстинктом така жінка-авторка прагне не до високої культури, а до богеми, її приваблює рекламна естетика, вона радикально пориває з усіма табу, агресивний інтелект руйнує жіночий аристократизм — душевність, совісність і моральні якості. У творчості своїм натхненником маргінальна жінка вибирає диявола, а не Бога, вважаючи, що з дияволом «спілкуватися цікавіше, аніж з Богом»: «хоч з дияволом і страшно, але з Богом нудно…»[1284]. Українська творча жінка на постмодерному порубіжжі перебуває у позиції символічного бунту, що не передбачає повернення в структуру Бога-отця, їй відповідає феміністичне пониження й осміювання чоловіка-противника, що допомагає насолодитися його символічною поразкою і набути власної значущості. У масовій свідомості це викликає адекватний відгук, адже в українському постколоніальному суспільстві особливо гостро відчувається брак національної мужності.

Розтинаючи український постколоніальний світ, сучасна авторка виявляє в його глибині імперський матріархат (Є. Кононенко «Без мужика», 2005). Формування жінки у «жалюгідній безмужчинній колонії» несе таку саму небезпеку, як і формування чоловіка у ситуації — без батька: авторитарний контроль з боку несвідомої себе матері породжує істеричний бунт доньки як бажання порушувати «родинну традицію залізобетонної порядності», ненавидіти моральний закон та жалюгідну безчоловічу колонію.

На основі авторитарного сімейного матріархату постає програшна колоніальна «мужність», представлена Є. Кононенко в есеї «Без мужика» в маргінальних чоловічих типах: «п’яниці», «бабії», «мамії» та «безробітні нероби», останні мислять себе романтичними національними героями. Цей «героїчний» маргінальний характер виписаний з особливою в’їдливістю: «Він дуже високий, носить окуляри, взимку зав’язує мотузки хутряної шапки на підборідді. І розмовляє дуже високим баб’ячим голосом. Дивись, — каже він, показуючи тобі свій військовий квиток, — у мене пункт перший параграф четвертий, — це в’ялотекуча шизофренія з бредом реформаторства. Насправді такого немає в природі. Це вигадка радянських психіатрів. Мене засадили до психушки за моє ставлення до режиму»[1285]. Потаємне бажання «національного героя» — ніколи більше не працювати («Він так настраждався по психушках, куди йому працювати?»). Моделювання «нестерпної мужності» в українському постколоніальному світі віддзеркалює самотню жіночу «драматургію», коли «під дрібний паскудний регіт диявола» жінка рветься зі свого малого родинного світу «без мужика» у такий самий великий національний світ — без мужчини.