Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Потенційна могутність (сексуальна й аналітична) Івана Білозуба з роману «Дофін сатани» О. Ульяненка притягує і жахає. Таке відчуття таємної сили, на думку Фройда, робило Мефістофеля надто страхітливим в очах Гретхен: «Вона збагнула, що я майже напевне геній, а, може бути, навіть диявол»[1274]. Подібне відчуття страхітливого залишають чоловічі образи Ульяненка, через прояв сил, не передбачених у людині, але присутність яких вона може відчувати у віддалених варварських сферах власної інстинктивності. Страхітливі фантазії, які вербалізує Ульяненко, пов’язуються з імперським суб’єктом (образ Білозуба він писав з історії реального «багатосерійного» вбивці в Україні). Однак історія вбивці є маскуванням внутріпсихологічної авторської проблеми. Відрубані голови, руки, тілесні частини, що нагромаджують страхітливе в розповіді Ульяненка, символізують оголений інстинкт кастрації, обумовлений патологічним страхом смерті.

Порівняно з О. Ульяненком Ю. Андрухович страхітливе переводить в комічну площину, навіть позначаючи свій текст як роман жахів. Виступаючи явним антиподом Ульяненка, Андрухович замість посилення страхітливого ослабляє його вплив. Тому читач не переживає страхітливого враження від смертей, психопатології та їм подібних фактів, яких у прозі Андруховича не менше, ніж в Ульяненка. У поле сміху Ю. Андрухович також переводить ті сфери страхітливого, до якого переважно звертається «жіноче письмо», тобто містичні. Постійно нагадуючи про вигадану реальність і завдяки цьому прилаштовуючи читання до реальності вигадки, штучно сконструйованого світу, Андрухович формує середовище для страхітливого, в якому воно щезає. Натомість Ульяненко діє за принципом натуралістичної аналогії: те, що діє на людину, як страхітливе у житті, так само діє і в його прозі, навіть гіпертрофується, виходячи за межі можливого переживання, оскільки автор подає читачеві сцени, які йому переважно не доводилося переживати. Творчість Ульяненка як концентрація страхітливого дає привід звернутися до думки Фройда про стійкість страхітливого, якщо воно походить із джерел витісненого кастраційного комплексу: «Страхітливе, що виникає із витіснених комплексів, є більш стійким, воно зберігається у вигадці — незалежно від умов — настільки страхітливим, наскільки воно наявне у переживанні»[1275]. Тобто подолане страхітливе (присутнє у психології Андруховича) втрачає свою сутність у вигаданій ним дійсності, у зв’язку з чим автор постійно жартує, іронізує, кепкує над ним. Тому почуття страху, відчуття жахливого не можуть виникати. В імперській психології Ульяненка страхітливі переживання є настільки стійкими і хронічно повторюваними, що свідчать про постійну незавершену боротьбу з ними, а тому концептуально зберігаються у фантазії та бажанні[1276]. Відмінність психосемантики між витісненням і подоланням обумовлює відмінність психопоетики, що спонукає до психоаналітичного співставлення творчості О. Ульяненка та Ю. Андруховича.