Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Україна як материнський об’єкт постає з позиції Пашковського апокаліптичним страхітливим, основою якого є перевага інстинкту над свідомістю. Але в одержимій любові до трансцендентного (Бога) знищується несвідома Україна, тому «Щоденний жезл» (2003), що вивершує пошуки Є. Пашковського, нагадує «передпрокляття»[1270]. Так само Міріам Лесі Українки проклинала людей прокльоном крові за вбивство Месії. Тобто внутрішня переробка потужного лібідо, що вернулося від материнської України до синівського Я, проявляється патогенною нарцистичною концентрацією. Пашковський з великою творчою потугою мовлення стає голосом відокремленого національного маргінала, що утверджує бунтівливу самотність. Тому це новоромантичне мовлення зривається до ненависті, падає до інстинкту, прагне піднестися над ним, але внаслідок неподоланих страхів переслідування скочується до тоталітаризму й авторитарності. Проза Пашковського символічно відтворює онтологічні стадії національного Его, якому загрожує неусвідомлений тоталітаризм. Адже потужний страх зовнішнього переслідування породжений страхом перед знищенням Его (багаторазово вербалізується відчуття того, що існує соціальна ворожа сила, яка загрожує обраній особистості тотальним знищенням). Однак актуалізується страх перед знищенням не національного характеру, а лише індивідуального Его, тому такий невротичний страх бажає породити тоталітаризм, адже це — могутній кастраційний страх Нарциса, що продукує також неусвідомлену кастрацію Бога-Отця для України. Тому в Пашковського немає тієї лібідозної Шевченкової настроєності на зразок: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні, чи хто згадає, чи забуде мене в снігу на чужині, та неоднаково мені, як Україну злії люди присплять…».

Що цікаво, реальна ситуація соціального переслідування, в якій перебував, наприклад, шістдесятник В. Стус, не породила подібної тотальної деструкції, а навпаки укріпила лібідозні імпульси. Тривога переслідування у творчості Є. Пашковського — це передусім невротична тривога переслідування. У психоаналізі розрізняють «об’єктивне» і «невротичне» в тривозі: об’єктивна небезпека (небезпека, з якою зіткнулися українські шістдесятники) — це небезпека, яку можна означити, тобто яка відома; невротична небезпека (небезпека, з якою зіткнулося перше постколоніальне покоління) викликає тривогу передусім з приводу невідомої небезпеки, оскільки вона обумовлена внутрішнім інстинктом смерті. Хоча активізація соціальної проблематики у цій постколоніальній творчості маскує невротичну тривогу, але проза «соціальної клініки» є своєрідним симулякром. Тому цей внутрішній театр особистості не хвилює читача на порубіжжі так, як позиція громадянської мужності в часи становлення шістдесятництва. Отже, психологія вісімдесятника принципово відрізняється від психології дисидента-шістдесятника: реальний страх перед знищенням Его у вісімдесятника є наслідком внутрішньої роботи інстинкту смерті (активізованих внутрішніх деструктивних імпульсів). Психоаналітична інтерпретація літератури 80—90-х років виявляє перцептивно-символічну соціальність, за якою йде смерть соціальності, тобто символічна смерть письменника як громадянина. Адже реальний страх за вітчизну притаманний лише тому письменнику, в якого активність інстинкту життя значно перевищує активність інстинкту смерті. В іншому разі на поверхню виходить тенденційна смертоносність письменника або письменницька клініка. Творчість Пашковського у зовнішньому вияві відповідає шістдесятницькій депресивно-репараційній психології, але у внутрішньому — нарцистичне відокремлення індивідуального Его виявляє розчарування в репарації материнського об’єкта. Тому вісімдесятник Пашковський констатує, що успішну репарацію здійснити неможливо, однак він не бачить себе тим, хто несе цю кастраційну неможливість.