Крига. Частини ІII–ІV

Остерегла світінь, що розпростерла крила з-за спини на масив морозяника, гра відблисків на цій барві. Озирнулося собі, наполовину обернувшись задля цього всім тілом. Він скакав із уже занесеною шабелькою — лезо було мороскляне, семивеселкове, — вихилившись з-за кінської голови для чистого, гладкого забою, із відкритим лицем, із чорним шарфом, що розвівався за коміром, із закрижанілими вусами, підгорнутими під мутні від білизни скла захисних окулярів, із відкритим ротом, звідки вилазила масна хмара тьмітла. На щелепі в нього була відкрита кривава рана. Червінь тієї крови скапувала йому на шинель — чия сіро-коричнева барва скапувала на кінську шерсть — чорнота якої стікала на кригу — білість якої вибухала в імлу — синьо-зелені відтінки якої всмоктав сліпучий блиск Ґросмайстера, коли піднеслося його у випростаній руці, цілячись у середину широких грудей капітана Фретта.

Гусар смикнув за віжки, метнувся у сідлі ліворуч. Кінь слухняно повернув, проте, мабуть, спіткнувся чи послизнувся на вкритій свіжою памороззю лапі–корені–жилі лютого, бо раптом у нього підкосилися передні ноги, й він полетів із усього розгону — дикий клубок тварини й людини — в тротуарний замет, дивом оминувши ліхтар. Болісне іржання верхового коня прошило імлу. Хмара каробарвного снігу піднеслася на місці падіння; стоялося і дивилося на цю хмару, як мала дитина — захоплена й зачарована. Кілька довгих вдихів минуло, поки вона почала спадати; здавалося, що мороз, який тужавіє від лютого, заморожує сніжинки ще в повітрі.

На наступний вдих вийшов із хмари спішений капітан Фретт, уже без шапки й окулярів, але з тією ж шаблею-веселкосою у руці. Чорнота спливала по ньому там, де його обліпив кришталевий сніг. Вус стирчав кривавобарвним віхтем-бурулькою, він димів кров’ю.

Приятель, якому завдячуєш життям, — так замерзло, — і ворог, який власне прийшов відібрати твоє життя, — так замерзло, — що в подібних ситуаціях можна іще сказати? Й тут, і тут не залишилося місця на жодні слова мовою другого ґатунку; немає місця навіть для сорому. Є лише неуникненності, є лише очевидності.

Капітан Фретт кліпнув, сплюнув тьмітлистим снігом, замахав від грудей навхрест блискучим клинком і вбіг під ґляцієву світінь. Вистрелилося йому в живіт. Крига розірвала гусара на шматки.

Упалося на тверду мерзлоту, проїхалося по кришталевому брукові. Занадто близько! Фіранки нелюдського морозу замкнулися понад. Ніч зморщилася і вигнулася, ніби раптом побачена крізь опукле скло. Щось лихого сталося також зі слухом: тріск і тиша, але не тиша як відсутність звуків, а тиша як відсутність чуття, вразливого до звуків. Щось лихого сталося з усіма нитками чуттів, які пов’язували дух із тілом: луснули або так переплуталися, що небагато, або взагалі нічого не долинало ними на бік духу. Лежалося на спині на іркутській вулиці, але не чулося під плечима навіть дотику одягу, навіть того, що там є «низ», а тут, перед очима, «верх». Не відчувалося руху зовні й не відчувалося руху всередині. Не відчувалося подиху. Не відчувалося проминання часу. Ніч хвилювалася у замкнутій петлі: хвиля, і хвиля, і хвиля.